16.12.2015. Скорботна свіча пам'яті українських письменників-жертв

політичних репресій  30-х років ХХ ст.

(літературно-музична композиція з проектною презентацією)

                                 

                                                       Ми не знані, але нас пізнають.

Нас мають за мертвих, але ми живемо.

                                                             Нас карають, але ми не вмираємо.

Євангеліє; ап. Петро

До заходу підготовлена виставка книг репресованих письменників; встановлено мультимедійний екран.

      Під мелодію «Карпатської рапсодії» М.Скорика входить учениця із запаленою свічкою в руках і декламує вірш О.Слоньовської.

Учениця:     Ми всі без винятків невічні.

                     В житті примирень і пручань

                     Не канделябр і не підсвічник

                     Людина, а жива свіча.

                     Не фальш, не змушена підробка:

                     Гарячий віск, тоненький гніт.

                     Той при куті, той при надгробку,

                     Той при скарбниці – а горить.

                     Когось втоптала мелодрама;

                     Когось зіпхнули в прикрий час.

                     Когось поставили при храмі,

                     Але задмухав свічкогас.

                     Хтось блиснув коло скирти сіна.

                     Хтось ледве тліє у юрбі.

                     Когось несе в руці Вкраїна

                     І шлях освячує собі.

Мелодія стихла, на зміну учениці, яка поставила запалену свічку на столі у свічник,  виходять двоє учнів і декламують вірші Ліни Костенко

Уч. 1:            Ті, що народжуються раз на століття,

                      Умерти можуть кожен день.

                      Кулі примхливі, як дівчата, – вибирають найкращих.

                      Підлість послідовна, як геометрія, – вибирає найчесніших.

                      В'язниці гостинні, як могили, – вибирають неприборканих.

                      Криваві жоржини ростуть над шляхом у вічність.

                      Тріпочуть під вітром короткі обривки життя.

                      І тільки подвиг людського духу доточить їх до безсмертя.

Уч. 2:           Не заплямуй мене, Совісте,

                     Бо день уже буде не день.

                     Здригнеться слово промовисте

                     І вирветься зойком з безсилих грудей…

                     Не відсахнись, моя Віро, від помислів,

                     Не дай оступитись в юрбі.

                     Іду на Голгофу під шепіт здивованих

                     І Слово, і Пісню, як Бога,

                     Несу на своєму Хресті.

Уч. 1:           Є вірші-квіти,

                     Вірші-дуби.

                     Є іграшки-вірші,

                     Є рани.

                     Є повелителі і раби.

                     І вірші є – каторжани.

                     Крізь мури в'язниць,

                        по тернах лихоліть –

                                 ідуть, ідуть

                                     по етапу століть…

                             

Уч. 2:          Ви думали – поет ні за холодну воду.

                    Сидить собі поет, пописує «стишка»…

                    Поети – це біографи народу,

                    А в нього біографія тяжка.

Зміна учнів-декламаторів. Звучить бравурна мелодія

Уч. 3: Відгриміла перша світова війна. Могили поглинули 12 мільйонів жертв. В Росії розруха. Знову війна зі своїм народом, якій поклала край нова економічна політика. Щоб уникнути нових рецидивів громадянської війни, Сталін і  кремлівська верхівка дарували Україні право добору деяких керівних кадрів, які володіли українською мовою. Політика так званої «українізації», попри свою непослідовність та суперечливість, розбудила в 20-х роках ХХ століття могутні національні сили. На теренах української літератури виникли різноманітні течії, школи, угруповання: неокласиків, символістів, футуристів, «Плуг», «Гарт», «Молодняк», ВАПЛІТЕ.

Уч. 4: Могутнє національне піднесення не влаштовувало Сталіна – поборника імперських традицій, тоталітаризму. Імперську політику можна було здійснювати лише в атмосфері страху, доносів, пошуків класового ворога. Так фабрикувалися різні «справи». Серед інших, репресій зазнала плеяда талановитих українських письменників, державних діячів, митців. В Україні на повну потужність запрацювала сталінська гільйотина.

Мелодія стихає

Уч. 5:  Пам'ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Та й багато ж сторінок написано кривавим і чорним! Подумки здригаєшся від жаху. Ось які сатанинські були обіцянки чужинців-вождів:

                        Багаті? – Старцюватимете!

                        Співучі? – Заплачете, затужите!

                        Горді? – Впадете на коліна!

                        Густолюдні? – Прополемо!

                        В історію оглянетесь? – Очі виколемо!

Уч. 3:              Держава є бездушний апарат,

                        А ми – маленькі коліщатка.

                        Той, що в отарі є що-небудь варт,

                        не сміє думку мати власну,

                        бо є для всіх прописаний стандарт,

                   і своєрідне в тобі гасне.

                   Плакат, плакат, божественний плакат

                   мистецтво подає єдино.

                   Людина тільки мертвий автомат,

                   якого рухає пружина.

Уч. 4: Так писав у своїй поемі «Прокляті роки» один із неокласиків – емігрант, якому вдалося зберегти життя від сталінської машини знищення, – Юрій Клен, він же Освальд Бургардт. Ось як він із болем у серці звертається до колег-майстрів пера:

                        Хвали реформи геніальні,

                        що родять розпач і відчай;

                        хвали ті заходи каральні,

                        що на землі створили «рай».

                        Та й то ти не помреш спокійно

                        у колі рідному дітей,

                        а десь у пустці безнадійній

                        невірним зрадником «ідей»,

                        між криг, завіяний снігами,

                        під панахиду хуртовин,

                        що над сумними островами

                        шумлять верхів'ями ялин.

Уч. 5:  Перший період роботи сталінської репресивної машини – 1929–1934 роки. Ця п’ятирічка принесла незчисленні втрати. Селяни були загнані у колгоспи,  заможніші – «розкуркулені». Мільйони хліборобів заморені штучно створеним голодом 1932-1933 років. Сотні тисяч представників інтелігенції – мозок нації – розстріляно або заслано в табори каторжної праці. Одночасно здійснювалось систематичне нищення письменників, особливо тих, що, на думку сталінського режиму, могли стати на чолі національно-визвольного руху.

      Уч. 3:         Щоб не сягнуло мужнє повноліття

                        свого зеніту, подвигу й краси,

                        віддавна косить українське квіття

                        ворожа сталь московської коси.

                        Та щоб дорідне достигало зерно

                        і мозок повнив пустоту голів,

                        Трипільська даль блакитніє озерно

                        і палахкоче золотом полів.

                        О рідна земле! Напувай стеблини,

                        що воскові плекають колоски!

                        Спадкова сила кожної зернини

                        перетривала навісні віки.

                        Я вірю в сонця радісне причастя,

                        з якого щедрий виросте врожай.

                        На засів зерна, повні та гранчасті,

                        народе волі, завжди зберігай.

                                                    

Уч. 4: Другий період систематичного нищення – 1937-1938 роки, ще жахливіші за попередні. Впродовж цього часу визбирували переважно тих митців, які уникали славити Сталіна чи не бажали співпрацювати з енкаведистами. Заарештовували навіть за читання творів репресованих або еміграційних письменників.

      Після короткого затишшя, коли навіть декого випустили з ув’язнення (наприклад, Івана Багряного і Михайла Ореста), відбувався третій репресивний період – напередодні та на самому початку війни, що вибухнула 1941 року. Тоді розстрілювали поспіхом, спалювали живими, замуровували на смерть у підвалах. Жорстоке апокаліптичне нищення набуло масовості. Напередодні війни з’явилися таємні масові могили у Вінниці, у Биківні поблизу Києва, біля Харкова та по галицьких містах… Десь поблизу Соловецького острова у Росії затопили баржу, заповнену в’язнями, серед яких було багато українських письменників.

      Услід за фізичним знищенням письменника вилучали з бібліотек його твори, викреслювали його ім’я з енциклопедій та довідників – прирікали на забуття. Якщо ж виникала потреба згадати репресованого, то його ім’я писали в пресі з малої літери у множині та ще й у супроводі лайки: «буржуазні націоналісти», «запроданці», «головорізи».

 Уч. 5:  Повернути імена загиблих до пантеону національної культури, зберегти пам'ять про минуле заради майбутнього – наш святий обов’язок.

Входять учні для оголошення мартирологу, на фоновому екрані змінюються кадри з портретами письменників.

Уч. 6:            Гей, ти, муко моя страшна!

                       Часе кривавий!

                       Убієнним твоїм синам

                      І тим,

                       Що будуть убиті,

                       Щоб повстати

                       В безсмертнім міті, –

                       Усім

                       Їм –

                       Осанна!             (Є. Плужник)

Уч. 7:    Розстріляні, закатовані або інакше знищені:

Уч. 6:    - Григорій Чупринка, поет, 1921 рік смерті,

- Кость Буревій, прозаїк, драматург, 1934 рік смерті,

             - Олекса Влизько, поет, 1934 рік смерті,

             - Михайло Драй-Хмара, поет, перекладач, літературознавець, 1939 р. с.,

             - Дмитро Загул, поет, перекладач, критик, 1938 р. с.,

             - Микола Зеров, поет, перекладач, літературознавець, 1937 р. с.,

             - Мирослав Ірчан, драматург, 1937 р. с.,

             - Григорій Косинка, прозаїк, 1934 р. с.,

             - Агатангел Кримський, поет, перекладач, мовознавець, 1942 р. с.,

             - Антін Крушельницький, прозаїк. 1937 р. с.,

             - Іван і Тарас Крушельницькі, його сини, 1934 р. с.,

             - Микола Куліш, драматург, 1942 р. с. або раніше,

             - Лесь Курбас, режисер, театральний діяч, 1942 р. с.,

             - Валер'ян Підмогильний, прозаїк. 1937 р. с.,

             - Євген Плужник, поет, прозаїк, помер на Соловках у 1936 р.,

             - Михайло Семенко, поет, 1937 р. с.,

             - Володимир Свідзинський, поет, спалений живим у 1941 р.,

             - Володимир Ярошенко, поет, прозаїк, лексикограф, 1937 р. с.

Уч. 7:    Вчинили самогубство:

Уч. 6:    - Аркадій Казка, поет, 1929 рік смерті,

             - Микола Скрипник, культурно-політичний діяч, 1933 р. с.,

             - Микола Хвильовий, поет, прозаїк, публіцист, 1933 р. с.,

             - Григорій Майфет, літературний критик, професор, 1937 р. с.,

             - Іван Микитенко, прозаїк, драматург, 1937 р. с.

Уч. 7:    Заслані в табори каторжної праці і переважно зникли безслідно:

Уч. 6:    - Літератор Юліан Бачинський,

             - поет Микола Вороний.

             - прозаїк Олесь Досвітній,

             - літературознавець Сергій Єфремов,

             - прозаїк Михайло Івченко,

             - поет Остап Луцький,

             - мовознавець і перекладач Євген Тимченко,

             - прозаїк Гнат Хоткевич.

Уч. 7:    І ще сотні імен літераторів, можливо, менш відомих, бо ж встигли вони створити надто мало. Частині письменників пощастило вижити після ув’язнення чи таборів, деякі були реабілітовані, а інші вибралися на Захід:

Уч. 6:    - Прозаїк Борис Антоненко-Давидович,

             - поет, прозаїк і драматург Іван Багряний,

             - поет і драматург Юрій Клен емігрував на Захід,

             - прозаїк-гуморист Остап Вишня,

             - байкар Олександр Ковінька,

             - сестра Лесі Українки мемуаристка Ісидора Косач емігрувала до США,

             - літературознавець Юрій Лавріненко емігрував до США,

             - поет Андрій Малишко теж був ненадовго ув’язнений,

             - поет Володимир Сосюра був запроторений у божевільню,

             - поет і прозаїк Тодось Осьмачка емігрував на Захід,

             - літератор Тарас Франко, син Івана Франка, – і ще десятки інших…

Уч. 7:   І це лише ті автори, які встигли з'явитися в пресі, а були й такі, кому цензура цього ще навіть і не дозволила до арешту…

Уч. 6:           (показує рукою на виставку книг)

                      Я вас виводжу з забуття й полону

                       Облуд ворожих. Заслані співці,

                       Нехай долине в темряву бездонну

                       До вас мій голос. …

                       Я воскрешаю вас, ясних, безвинних,

                       Що в тюрмах честь уміли берегти

                       І не сплямили злетів верховинних,

                       Зустрівши кулю піднятим чолом

                       В льохах московських, темних і глибинних… (Яр Славутич)

Мелодія стихає. Заміна учнів

Уч. 8:     1930-го року друкувалися 259 письменників України. Після 1938 року – лише 36 із них. За приблизними даними, природна смерть забрала лише сімох митців. «Розстріляним відродженням» назвав 20-30-і роки ХХ століття літературознавець Юрій Лавріненко. У передмові до однойменної антології творів українських письменників, вилучених, заборонених і знищених після 1933 року, дослідник писав: «Знищуючи й забороняючи українську … літературу 1917-1933 років, переслідувачі з якоюсь убивчою послідовністю відкинули насамперед усе мистецьки ліпше й сильніше, залишивши нам лише халтуру і слабину».

      Тож доторкнемось до трагічних доль окремих митців слова цієї сумнозвісної для України доби.

Звучить лірична мелодія

Уч. 9:   Того весняного дня він був веселим, особливо збудженим, жартував, пригощав чаєм, грав на гітарі і декламував вірші, зібравши у себе на квартирі в славетному харківському письменницькому будинку своїх друзів Миколу Куліша, Григорія Епіка, Олеся Досвітнього, Майка Йогансена, Івана Сенченка на сніданок. Через деякий час вийшов до своєї робочої кімнати. Пролунав постріл і його не стало.  У передсмертній записці друзі прочитали: «Сьогодні тринадцяте травня: моє улюблене число. Який гарний, погожий день. Як хочеться жити…».

Уч. 10:          Постріл долі як постріл в майбутнє.

                       Уявляємо: руку підняв,

                       Короткий приглушений стукіт…

                       І впало твоє ім'я

                       На схвильовані харківські бруки.

                       Ні, неймовірно так,

                       Щоб у синій весняний ранок

                       Заміняти своє життя

                       За маленьку кулю нагана!

                       Дивувались усі не на жарт,

                       Що так незвичайно вмер ти,

                       Говорили щось навіть про чар

                       І красу романтичної смерті… (С.Гординський)

Мелодія стихає.

Уч. 9: Та недовго говорили про Хвильового після фатального пострілу 1933 року. Постріл поклав початок холодному мовчанню. А була ця людина незвичайна. Петро Панч писав: «Хвильовий був неповторний. Він щодень, щогодини був новим. І за формою, і за змістом. І це часто призводило його до помилок, іноді досить болючих, а найболючіша помилка – це помилка остання, що вирвала його з наших лав.»

Уч. 10: Треба ж було долі так химерно обійтися з цим талантом! Революція, яка його народила як письменника і безтямно причарувала своїми ідеалами, згодом зрадила і вразила жорстокістю досягнення тих ідеалів. І він з розпуки, з відчаю, з безнадії і безвиході своєю смертю спробує її закликати до милосердя.

Уч. 8:              Схилявся й вірив. – Боже мій, у кого?

                        Складав молитви ідолам – яким?

                        Фундаменти увічнення свойого

                        Вони кріпили кістяком твоїм…

                        Вони, немов худобу, батогами

                        Геть гнали тебе потоптом у «рай».

                        І білів той шлях до «раю»…не снігами.

                        Був щедрим служки-смерті урожай.

                        І зрікся ти, і спопеліла ватра

                        Твоєї віри і заклань твоїх.

                        І ти спізнав випробування правдою –

                        Воно чи не найтяжче між усіх.

Уч. 9:  Для Хвильового це прозріння стало початком кінця. А фатальний постріл 1933-го – пересторогою добі.

                        Той постріл травня в серці громом.

                        Він став провісником тривог.

                        І не лишився невідомим

Трагедій багатьох пролог.

Тепер ми зрозуміти можем

Таємні підступи катів.

Поставить крапку їх загрозам

Співець тим пострілом хотів.

Хотів усіх він сповістити

Про помах чорного крила,

Бажав братам творити, жити, –

Епоха їх не вберегла.

Ти нас не кидаєш, тривого,

І не простити нам повік

Життя розбите Хвильового,

Сосюриного серця крик.

Уч. 10:  Понад 80 років немає з нами Миколи Хвильового. Він був високоосвіченою людиною, грізним полемістом, ніжним ліриком, лагідним батьком, завзятим мисливцем. Говорив швидко, нервово, сміявся щиро, дзвінко. Одне слово, був звичайною людиною, в якій жив, бунтував, сумнівався, боровся й утверджувався великий талант. Цей талант тягнувся до зір.  Пам’ятаймо про це! І не поспішаймо йому дорікати. А ось і слова самого Хвильового:

Уч. 8:  «Так споконвіку було: одні упирались з ганчіркою в руці, а другі тяглися до стяга зорі і йшли за хвостами комет, горіх розкусивши буття. І хіба посміє вічність шпурнути в моє обличчя докір?»

Заміна учнів

Уч. 11: Михайло Драй-Хмара належав до літературного угруповання неокласиків, ядро якого, крім нього, становили поети Микола Зеров, Павло Филипович, Максим Рильський, Освальд Бургардт, відомий під псевдонімом Юрій Клен. Це й було оте саме «гроно п’ятірне нездоланих співців», яким Драй-Хмара присвятив сонет «Лебеді».

Уч.12:             (декламує сонет М. Драй-Хмари «Лебеді»)

Уч. 13: Цей вірш викликав шалену лють у супротивників. На неокласиків посипались безпідставні звинувачення у політичній ворожості до радянської влади. Живими з неокласиків у тоталітарний час залишились лише Максим Рильський та  Юрій Клен, який емігрував на Захід. Михайла Драй-Хмару, Миколу Зерова та Павла Филиповича знищили в сталінських казематах, а їхні твори на тривалий час були вилучені з літературного процесу.

                       

Уч.12: У щоденнику Михайла Драй-Хмари збереглися чотири аркушики, на яких ще не вицвіли рядки поетичного подиву з безпідставних звинувачень у шкідливості перекладів грецьких поетів, адже неокласики ставили за мету через свої переклади познайомити українського читача зі світовою класикою.

                        Дарма, що він у піджаку старому

                        Пив скромний чай, приходячи додому,

                        І жив працівником з дитячих літ, –

                        Он Муза аж здригнулась, як почула,

                        Що ті переклади з Гомера і Катулла

                        Відродять капіталістичний світ.

Уч. 11:  Останній вірш Драй-Хмари, пробившись на волю з-за тюремних ґрат, доносить поетів біль і правду про трагедію митця.

                        … І знов обвугленими сірниками

                        на сірих мурах сірі дні значу.

                        І без кінця топчу тюремний камінь,

                        і туги напиваюсь досхочу.

                        Напившись, запрягаю коні в шори

                        і доганяю молоді літа,

                        лечу в далекі голубі простори,

                        де розцвітала юність золота.

                        - Вернітеся, благаю, хоч у гості!

                        - Не вернемось, – гукнули з далини.

                        Я на калиновім заплакав мості,

                        і знов побачив мури ці сумні.

                        і клаптик неба, розп’ятий на ґратах,

                        і недріманне око у «вовчку»…

                        Ні, ні, на вороних уже не грати:

                        я – в кам’янім, у кам’янім мішку. (1937)

Заміна учнів

Уч.13: Дуже молодим, на 27-у році життя, загинув Олекса Влизько. У шістнадцять років самотужки потягнувся юнак до столиці Україна, де кипіло літературне життя, бо національне відродження саме розгорталася на всю широчінь. «Ще треба нам нових Шевченків, ще треба нам нових Франків,» – декларує Влизько, усвідомлюючи, що пробудження української нації не зобразити малим талантам. Критик Яків Савченко у той час писав: «Я не знаю нічого кращого в українській поезії останнього десятиріччя щодо такої шляхетності думок, … такої широти й людяності мислення. Це тим паче вражає, що Влизькові… всього 19 років». Якби не жорстока, варварська рука московських шовіністів, які розстріляли його в грудні 1934 року, Влизько виріс би у першорядного майстра. Дарма що втратив після хвороби слух і поволі німів через нестачу звукового спілкування з людьми.

Уч.14:             …І я тоді ставав на перехресті,

                        безсилий рвати злі колоди пут –

                        в літературі, в інституті, в тресті

                        тікав з кута я в ще глухіший кут.

                        Ставав спецом, попутником. І порох

                        що дав би полум’я, в мені сирів…

                        Тоді питалися: союзник я чи ворог?

                        І знову вперто пхали в яму, в рів.

                        Тоді, байдужий і сухіший вобли,

                        Дививсь я тупо на планети глоб:

                        весь світ здавався за одну голоблю,

                        скеровану на мене прямо в лоб.

                        Мого термометра чимраз дрібніла скаля,

                        мене з’їдав мовчання чортів гріх;

                        вперед мене рогатки не пускали,

                        назад мені вже не було доріг… (1934)

                       

      Заміна учнів

Уч. 15:  Серед українських поетів, ліквідованих у сталінську добу на засланні, Євген Плужник – єдиний, чиє місце поховання було відоме засланим – Соловецький острів. Про могили інших не відомо. Наприкінці 1934 року  хворого на сухоти 36-літнього поета заарештовують і засуджують до розстрілу. Така сувора кара була зумовлена правдоподібно єдиною метою – знищити талановитого лірика, що дав шедеври українській літературі, підносячи її на значно вищий рівень, аніж раніше. Несподівано розстріл замінюють засланням на Соловки: мовляв, однаково помре незабаром. Так і сталось у 1936 році: хвороба і злигодні нестерпного життя виснажили Євгена Плужника. Дружина поета Галина Коваленко згадувала: «На одне із засідань Зеров виманив Євгена і змусив його прочитати свої вірші. До них піднявся Максим Рильський, обійняв Плужника і сказав: «Ви справжній поет! Україна була б багата, якби мала десять таких поетів». А Микола Бажан підписав свою книжку приблизно так: «Плужнику, тому, чиє одне слово варте тисячі моїх слів». Після арешту чоловіка Максим Тадейович з болем говорив: «Кого вони засилають! Та вони мозок України виймають, ногами топчуть… Я ходжу, бачу, як цвітуть троянди, а то не червоні троянди, то їхня кров…».

Уч. 16:  Послухайте дві мініатюри Євгена Плужника.

                        Мрії від серця відтяв –

                        Корінь виснажують віти.

                        … Мало прожити життя –

                        Треба життя зрозуміти.

                        Може, й поети лиш ті,

                        Що за юнацтва вже сиві…

                        …Мрії ж мої золоті,

                        Мрії ж мої нещасливі!

      І друга поетична мініатюра Євгена Плужника, неначе від імені всього покоління поетів  «розстріляного відродження»:

                        Суди мене судом твоїм суворим,

                        Сучаснику! – Нащадки безсторонні

                        Простять мені і помилки, й вагання,

                        І пізній сум, і радість передчасну, –

                        Їм промовлятиме моя спокійна щирість.

Заміна учнів

Уч. 1:  Втрати української літератури того часу великі й не заступні. Її розвиток був жорстоко зупинений сталінізмом. Спроби повторення подібних репресій були і в 70-х роках ХХ століття, але сама література незнищенна. Як ріка, скута кригою, живе своїм життям, тримаючись течії, так і наше письменство не вмирало під різними урядовими перешкодами, боролося уперто за своє існування.

Уч. 2:              …Я серцем прихиливсь до Ваших тяжких мук

                        І так бажаю, щоби син, онук,

                        Далекий правнук – спадкоємна ланка –

                        Дізнали правду всю, заприсягли урочо

                        Стоять за Україну непорочно,

                        А тіням страдних доль виказувати ласку.

Учениця:        Коли нам раптом всміхнеться доля

                        І вже розтане журби туман,

                        Зберімось, браття, в тісному колі,

                        Згадаймо друзів, яких нема.

                        Згадаймо стомлених, замучених

                        У непосильній боротьбі,

                        З ріднею, з друзями розлучених

                        І непідвладних вже й собі;

                        З домівок вирваних із коренем,

                        Розкиданих по всіх світах…

                        У їхніх долях переораних

                        Двадцятого століття жах.

                        Згадаймо скривджених і зранених

                        В борні за принципи святі.

                        Вони знайшли своє пристанище

        В сибірській вічній мерзлоті.

       Згадаймо вбитих, замордованих –

       Яким і ліку вже нема.

       По-людськи навіть не похованих –

       Заритих в землю крадькома.

       Хай береже їх нащадків совість,

       Як у дитинстві батьківський дім.

       Згадаймо їх усіх, братове,

       По-християнськи їх пом'янім. (Лев Воловець)

Хвилина мовчання під звуки метронома

Уч. 6:              Подивися, мій друже, на небо Вкраїни,

                        На Чумацький усіяний золотом зоряний Шлях –

                        Ти побачиш провалля, обвуглені, чорні руїни

                        На священних, дарованих Богом небесних полях.

                        Глянь: тут сяяло світлом чарівним сузір’я поетів –

                        Наша гордість і слава. що буде світить у віках, –

                        Та на місці зірок – лише діри від куль і багнетів

                        Й безіменні могили в Сибіру і на Соловках.

                        Мій народе, твій цвіт триста років вандали зривали,

                        Щоб ти в небо поглянуть не зміг, тільки в плузі ходив,

                        Та на місці полеглих сини твої кращі ставали,

                        І сузір’я нові ти одвіку так щедро родив.

                        Я не вірю, що зірку хтось може убить з пістолета,

                        І, напевно, у Бога є місце в раю для митця,

                   І яка б не була каламутна й глибокая Лета,

                   Та зірки прилітають із неба у наші серця. (Олександр Птащенко)

Звучить пісня  «Не спи, моя рідна земля» (гурт «Мандри»)