Сценарій виховного заходу

на вшанування пам'яті жертв Голодоморів в Україні

(з проектною презентацією)

(20.11.2015)                    

            На столі ікона, обвита вишитим у темних тонах рушником, обв’язаний чорною стрічкою сніп, підсвічник.

Звучить пісня «Свіча» (відеокліп О.Білозір) на мелодію М.Скорика.

На мультимедійному екрані  висвітлено епіграф заходу:

                                                                                           На коліна стаю перед Вами,

                                                                                      Сповідаю жалобу сумну.

З обох боків сцени одночасно виходять маленька дитина і дівчина в ролі «України» – в чорній накидці поверх українського костюма.

«Україна»:  Хто се? Чий голос щоночі просить?

Дитина:  Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця!

«Україна»: Хто водить за мною запалими очима-криницями, очима, у які перелилися всі страждання, муки і скорботи роду людського, і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі?  Чий же це мільйонноголосий стогін  у мені? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і  веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу?

У ній ні дна, ні берегів…

Підходить до дитини, обіймає за плечі.

Уч. 1: (виходить із запаленою свічкою; на екрані змінюються кадри з фотографіями людей періоду голодомору):

І знову вони йдуть щодня, щоднини, щоночі, мільйони тіней, мільйони очей, прошкують небесним Чумацьким Шляхом і повертають до мого серця… Ідуть українські великомученики, пригортають до грудей немовлят  босоногі Богородиці в домотканих сорочках, пливуть Марії-Оранти, святі Покрови роду нашого. Василі, Івани, Петри, янголи крізь мене летять. Лишають білий крик, білий зойк білих крил, що сходить у мені чорною-пречорною мукою.

Уч. 2: (виходить теж із запаленою свічкою):

Ідуть з осінніх боліт, із снігових заметів, з весняних дібров, і в білих розвеснених садах,  на всіяних кульбабою лугах падають. Чи ж то я, чи моя пам'ять, а чи душа летить у ту весну і квилить-голосить у Всесвіт? Кричу до мовчазного з разками пташиних ключів неба, до білих садів, схожих на велетенські мари, здіймаю руки до місяця, схожого на вогник воскової поминальної свічі  людського життя.

Мільйони погаслих свічок…

«Україна» (підходить ближче до краю сцени):

«Небо! Поможи! Дай манни небесної погодувати помираючих! Саду! Сотвори диво! Плоду дай  помираючим! Місяцю! Сили дай помираючим! Земле! Жита дай, гречки дай, проса дай не в липні, а у весняну пору дай!

Господи! Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів?!

Поглянь – червона орда знову жнивує на моїй землі.  Глянь на ті покоси! Таких жнив, такого жнива світ не знав від сотворіння, таких покосів іще не бачитиме  ні Земля, ні Небо. Подивись на те різнотрав’я, на квіт, на пуп’янки, на… Господи! Невже там, у Твоєму раю, є Україна, яку заселяєш віднині святими душами!

Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Врятуй від голодної смерті народ мій. У якого дика саранча забрала до зернини! Ти ж умів двома рибинами і п’ятьма хлібинами  нагодувати п’ять тисяч.  Сотвори диво – нагодуй! Порятуй!

Богородице! Матір наша небесна! Свята Покрово…

Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів? Чи ж не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз?  Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?»

Уч. 2: І стояла вона, осліпла від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, моторошно роззиралася, Мати-Україна, на велетенському хресті розіп’ята, і вишіптувала:

«Україна»: «Доньки мої! Заждіть! Ось квасок, петрушечка зійдуть. Вже он зозуля маслечко колотить, вже ген жита зеленіють, сади біліють. Івани, Марії, Тараси! Стривайте! Зачекайте! Куди ж ви? Як же я без вас?»

Уч. 3 (входить в українському костюмі, мелодія стихла):

                        Український збіджений народе!

                        Україно – мати січова!

                        Де твої знамена і клейноди?

                        Де твоя державна булава?

                        Тільки й чути – гупання кайданів

                        У Соловках, в Сибіру, в Колимі, –

                        То козацька нація гетьманів

                        Гине у московському ярмі.

                        Щезло все в голодному пожарі:

                        Матері і діти з голоду всі мруть.

                        Божевільні люди на базарі

                        Людське м'ясо людям продають.

                        Вже давно не чути серед степу

                        Клекоту орлиного вгорі.

                        Славу про Хмельницького й Мазепу

                        Не співають сиві кобзарі.

                        Де поділись – усмішка весела

                        І купальські вогнища в дівчат?

                        Де поділись українські села

                        І садки вишневі коло хат?

                        Щезло все… І всюди на руїні

                        Бенкетують п’яні вороги.

                        Українці ж мруть на Україні,

                        На Байкалі, в холоді тайги…

                        Ні – ми ще повстанемо, як хмара.

                        Ні – ми ще ударимо,  як грім!

                        І коли за все приходить кара,

                        То якої ж кари треба їм?!  (О.Веретниченко)

Зміна учнів.

Уч.  4:           Хто знав, хто вів смертям і стратам лік?

                        Де фільм, який нам показав би голод,

                        Отой проклятий 33-й рік?

                        Який співець поему склав про голод

                        Чи розповів, як то людей в наш вік

                        Крушив і чавив пролетарський молот?

                        В скількох кров'ях купаючи той герб,

                        Жнива справляв на людській ниві серп?

Уч. 5:  1933-ій рік… Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, сідало за обрій кольору крові і не впізнавало землю. Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сні. Танули на обширах України важкі сніги 1933-го року, являючи світові трупний сморід, апокаліптичні видива.

Чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих людських осель довірливі лелеки?  Чи співали травневими ночами у вербах над річками солов'ї? Ніхто того не пам’ятає сьогодні. Пам'ятають інше…

Уч. 6:            Не шумлять явори над дорогами,

                        Лиш пеньки світляками горять,

                        Безгоміння над голими луками,

                        Спить сплюндрована рідна земля.

                        І от приходить тридцять третій рік.

                        Його проклятим називали люди.

                        В коморах, клунях кожен кут, засік

                        Мітла червона вимела усюди.

Уч.  4:           В колгосп погнали коні та воли,

                        Вози, плуги і борони забрали.

                        Одних людей на північ повезли,

                        А інших смерть голодна доконала.

                        Була зима холодна, крижана,

                        Над селами метіллю лютувала.

                        Отари сиві в небо вітер гнав,

                        Заметів білих намітав овали.

Уч. 5:            У виводках вовками завивав.

                        Мороз шибки розмалював квітками.

                        В холодній хаті скорбна, ледь жива

                        Сиділа мати з меншими дітками.

                        А старших голод десь погнав у світ –

                        У Туркестан, Сибір, ліси Уралу.

                        В печі спалили саж, повітку, пліт,

                        Худобу й збіжжя гайдуки забрали.

Уч. 6:            А батько на Тамбовщину повіз

                        Останній одяг на зерно міняти.

                        Не бачить світу Божого від сліз,

                        Його вже місяць дожидає мати.

                        …Почувся стукіт. Двері відчиня…

                        І біль стискає бідне серце мами.

                        Змарнілий, у лахмітті, без зерна,

                        Ледь диба батько пухлими ногами.  (А.Легіт)

Зміна учнів – заходять двоє хлопців, один із них з хлібиною в руках. На екрані – кадр із зображенням хлібини

Уч. 7: Пішов голод Україною. Моторошний парадокс: умирали на всеплодющих чорноземах шанованої світом житниці, вмирали просто поля, на шляхах, у холодних хатах і на лавках промерзлих вокзалів, гинули поодинці і сім'ями, вилягали роди і села.

Уч. 8:            Щоб устав із могили Тарас

                        Й подививсь на Вкраїну навколо,

                        Заридав би, бо пекло у нас

                        Ще страшніше від пекла Миколи.

                        Скрізь голодної смерті коса

                        По містах лютувала і селах.

                        Де поділася краю краса?

                        Де поділася пісня весела?

                        У Кирилівці, де він зростав,

                        У обдертій нетопленій хаті

                        Похилилась, мов знята з хреста,

                        Над охлялими дітками мати.

                        В них забрали корову й воли,

                        Оборали город аж по хату,

                        Діда й батька на схід повезли,

                        Матір з дітьми лишили вмирати.

                        …Погасила каганчик, лягла…

                        Не зімкнула й на хвилю повіки.

                        У ту ніч, як уже півсела,

                        Усі троє заснули навіки.

Уч. 7: Голод у першу чергу забирав тих, хто за шмат хліба насущного не стежив і не доносив на брата, не вмів торгувати свитиною, спекулювати, красти, вбивати, аби вижити; тих, хто не виривав останній окраєць із голодних дитячих ротів…

(Показує хлібину – чорну, невеличку)

                        Це остання хлібина, остання…

                        Очі горем налиті вщерть.

                        Батько й діти не їли зрання…

                        Це остання хлібина, остання…

                        Після неї голодна смерть.

                        Плаче й крає, мов соломинку.

                        Пильно дивиться дітвора.

                        - Тату, їжте ось цю шкуринку,

                        Майте жалю до нас краплинку –

                        Умирати вже вам пора…

                        Взяв шкуринку дідусь і плаче,

                        І стареча рука тремтить.

                        Сиве око: сліпе, незряче,

                        Але серце його козаче

                        Б'ється рівно і хоче жить.

                        Стали кожному крихти в горлі.

                        Спазми з горя. Немає слів…

                        А над хатою – клекіт орлій,

                        А на вигоні – трупи чорні,

                        Там, де саваном сніг білів.  (Б.Олександрів)

Учень кладе хлібину на стіл біля перев’язаного чорною стрічкою снопа.                    

                       

Уч. 8: Олесь Гончар у передмові до книги Олександра Міщенка «Безкровна війна» писав: «…то була справді безкровна, нерівна, людожерська війна проти цілого народу, такого працьовитого, мирного і цілком безвинного. Вирішено було голодом виморити його, винищити розбратом, ворожнечею, розруйнувати спільність людську фізично і духовно. Вимирали ж цілі села не будь-як, а за стратегічним диявольським розрахунком, адже треба було підірвати саме коріння нації.»

Зміна учнів.

Уч. 9:  У світі не зафіксовано голоду, подібного до того, що випав на долю українського народу, який населяв одну з найродючіших земель. У давнину голод застосовували на війні, при облозі великих міст. Але щоб голодом винищували своє населення – такого не бувало.

Голод 1932-33 років не був природним, стихійним лихом. Сам Сталін казав, що в ці роки хліба вродило більше, ніж у 1931 році. Цей голод був організований, найбільше якраз і постраждали найродючіші області України – Чернігівська, Полтавська, Черкаська, Вінницька, Харківська. Хліб був, але врожаю 1932 року селяни не бачили. Осінні та зимові хлібозаготівлі за вказівкою більшовицької Москви не залишили селянам нічого, навіть на посів – усе зерно було відібране.

Уч. 10: Впродовж  усіх 1920-х років аж до 1929 року кожен хлібороб сам розпоряджався власним врожаєм. Але з 1929 року сталінський уряд, побоюючись зміцнення України та її національного піднесення, зобов’язав українських селян здавати зерно державі негайно після збору врожаю.  Вимагали здавати зерна більше, аніж було зібрано. Тих, хто не міг здати державі призначену кількість зерна, оголошували «ворогом держави». Таких селян карали штрафом, і вони були змушені продавати хату і худобу, щоб розплатитися з державою. Звідки взятися куркулям у 1932-33 роках? Але селян так називали і нищили цілими родинами: заарештовували, викидали з хат дітей і немічних, вивозили майже голих, босих і голодних на північ. Деякі селяни-бідняки накладали на себе руки. Це були не хлібозаготівлі, а розбій.

Уч. 11: Незважаючи на небачену жорстокість, забезпечити план хлібозаготівлі у 1932 році не вдалося.  У деяких районах місцеве керівництво дозволяло місцевим колгоспам залишити зерно для сівби. Саме так зробили керівники одного з районів на Дніпропетровщині. За це Сталін наказав вчинити над ними розправу: агронома було засуджено до розстрілу, п’ятеро керівників – до 10 років концтаборів, ще п’ятьох – до 8 років.

Маючи інформацію про голод, держава ще посилила тиск на українське село, прагнучи виконати план хлібозаготівлі..

А тисячі пудів зерна пріли, підпливали дощовою водою, гнили на сусідніх з голодуючими селами залізничних станціях та елеваторах під пильною охороною міліції.

Уч. 9: Під кінець 1932 та на початку 1933 р. селянство вже не мало ніяких харчів, а спеціальні загони забирали не лише останнє зерно, але і печений хліб, крупу, квасолю, горох, картоплю, насіння для сівби овочів, навіть насіння квітів. Виймали з печей зварену пісну страву: борщ чи кашу – і розхлюпували по долівці. Селяни ховали торбинки із зерном у колиски немовлят, розсипали на печі, прикривали рядном і садили дітей, закопували залишки зерна у землю, затоплювали у криницях. Але все це пошукові загони знаходили.

У селах люди поїли усіх котів, собак, ловили диких птахів, пацюків, пробували їсти порожні кукурудзяні качани, переварений гнилий бур'ян, клей із дерев. Але це не рятувало. Люди додавали в їжу тирсу, почали пухнути і вмирати з голоду.  Почалися випадки людоїдства.        Деякі збожеволілі сім'ї почали поїдати трупів чи своїх найменших діточок, щоб вижити самим. Навесні 1933 року зареєстровано 10 тисяч випадків самосудів над людоїдами.       

Уч. 10:          Зерно у купах пріло під дощем.

                        Кудись у море, в безвість, за границю.

                        Щоб насадити скрізь цей наш едем.

                        Немов виприскуючи з криці,

                        Переливаючись рідким вогнем,

                        Текло струмками золото пшениці.

                        Ми тільки бачили той тьмяний блиск,

                        На горлі ж ми відчули пальців стиск.

                        Тоді дурні Грицьки і Опанаси

Вмирали, як у зливу комарі.

Тоді по селах їлось людське м'ясо,

І хліб пекли з розтертої кори.

Дивилися голодні діти ласо

На спухле тіло вмерлої сестри.

Так ми, хоч і покинули печери,

В двадцятім віці стали людожери.

Уч. 11: Опухлі діти і дорослі чорними тінями ходили вулицями сіл, по звалищах у пошуках чогось їстівного – і падали на землю мертвими. Багато дітей на берегах річок варили у казанках молюски, різні черепашки, щоб утамувати голод, їли квасок, лободу, видирали гнізда птахів, зривали на полях недозрілі колоски, вилущували зернята і жували їх посинілими ротами. Масове вмирання селян відбувалося якраз навесні.

            (Звучить мелодія «Карпатської рапсодії» М.Скорика)

                        Українська нестерпна сюїта…

                        А навколо лише сон-трава.

                        Умирать почали…у квітні,

                        Коли всюди і все ожива.

                        Ні живої води…Ні порому,

                        Що єднає життя на порі.

                        Чи ж то легко смеркать молодому

                        На ранковій весняній зорі?!

                        Вже і проліски, і блавати…

                        Ще би трохи, і сад зацвів!

                        Як було тим очам закриватись

                        Під лункий солов’їний спів?!

                        … Умирать почали у квітні.

Зміна учнів.

Уч. 12: Хто ще міг рухатись, кинулись із сіл до міст, щоб роздобути там хоч яких-небудь харчів. Але вхід до міста селянам, а особливо вихід з нього був перекритий міліцією, в село з міста не дозволялось виносити ніяких продуктів. Багато матерів-селянок відводили малих дітей до міста і там залишали просто на вулиці з надією, що городяни дитину підберуть та не дадуть померти голодною смертю.

Хлопчик :   Бозю!

                        Що там у Тебе в руці?!

                        Дай мені, Бозю, хоч соломинку…

                        Щоб не втонути в голодній ріці.

                        Бачиш, Бозю, я ще дитина.

                        Таж підрости б у квітневий розмай.

                        Світу не бачив ще білого, Бозю.

                        Я – пташенятко, прибите в дорозі.

                        Хоч би одненьку пір’їночку дай.

                        Тато і мама – холодні мерці.

                        Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!

                        Холодно, Бозю,

                        Сніг дуже білий…

                        Бозю, що там  у Тебе в руці?..  (А.Листопад)

Уч. 12: Трупи померлих від голоду селян валялися тижнями в сільських хатах, на вулицях сіл і міст, звідки їх підбирали на вантажні машини й вивозили до спільних ям. Кидали туди і живих ще людей, які вже не могли ходити.

7 серпня 1932 року був прийнятий закон про те, що за крадіжку з поля кількох колосків людину чекав розстріл або 10 років тюрми.

Масштаби катастрофи були величезні., про голод знали керівники Франції, Великобританії, Німеччини, Італії, США, Канади. Та уряд Радянського Союзу заявив, що ніякого голоду в Україні немає, що це злісна ворожа вигадка. Намагалися приховати трагедію перед сторонніми – іноземними туристами чи журналістами, яких водили по розчищених від трупів вулицях міст.

На екрані – фото митрополита Андрея Шептицького

Уч. 13:  Український греко-католицький Єпископат під проводом митрополита Андрея Шептицького видав звернення під назвою «До всіх людей доброї волі», в якому говорилося: «Усіх християн цілого світу, усіх віруючих в Бога, а особливо усіх робітників і селян, передусім наших земляків, просимо прилучитися до цього голосу протесту та болю й розповсюдження його у якнайдальші країни світу».

Пастирський лист Галицької  єпархії змобілізував усіх українців Галичини, Волині та еміграції, об'єднав їх у масових протестах, молебнях, релігійних маніфестаціях, зверненнях до міжнародних організацій.

Проте Україна гинула, а цивілізований світ мовчав.

Входить дівчина в ролі «України» і маленька дівчинка зі свічкою.

Звучить «Аве, Маріє» Шуберта

Дівчинка:  Це моя запалена поминальна свіча по тих мільйонах українців на 82-річну тризну по жертвах страшного голодомору в Україні 1932-1933 років.

«Україна»: (читає вірш «Парастас – 33» під звуки метронома)

                        Яринонько, Домно, Палазю…

                        Куди ви несете хрести?!

                        З Європи сміялася Азія.

                        Замало Голгофу звести,

                        Ще треба її покропити…

                        Не дощик – селянськая кров!

                        Гордію, Юхиме, Микито…

                        Де гордість вкраїнських дібров?

                        Прокопе, Корнію, Макарцю…

                        Коріннячко сохне в землі.

                        Уляно, Онисю, Одарцю…

                        Ні свічечки в сивій імлі.

                        Скипілася в крем’яхи глина.

                        Луна – в гостроверхі віки.

                        Маланко, Секлето, Килино…

                        Де ваші святі рушники?

                        … Васильки де ваші? Й Петрусі?

                        Здригнувся осквернений час.

                        Ликеро, Христино, Марфушо…

                        Відправлю усім парастас.

Хвилина мовчання

Уч. 13: Із чорної днини 1933-го вістять голоси очевидців, охоплюють спазмами болю душі живих. Та в тих голосах немає крику, нема розпачливої жалоби, а є тихе, скорботне виповідання баченого і пережитого.

                       

Уч. 12: Слова розпуки німіють – нема вже душевних сил для виплакування горя. Це горе – за межами болю, поза логікою земного буття і народної моралі. Люди не хотіли вірити в те, що це могли творити теж люди. Приречені на голодну смерть вважали, що це зло чинить диявол, а воно ж було витвором комуністичної системи.

Це скорбні голоси 1933-го.

Зміна учнів.

            Уч. 14:          Жити хочеться, жити…

                                   Не наливається жито.

                                   Ні кропиви під тином…

                                   З голоду пухне дитина.

                                               Весь народ у безтямі,

                                               Хрест підрубали на храмі.

                                               За віщо караєш нас, Боже,

                                               Що ми зробили негоже?...

                                   Землю кропили сльозою

                                   І прикривали собою.

                                   Нас вона хлібом кормила.

                                   Але ж лиха чорна сила

                                               Люд у безодню штовхнула.

                                               Кинула… і забула.

                                               Вулиця трупами вкрита,

                                               Нікому їх хоронити.

                                   Люди як мертва солома…

                                   Якої ще треба Содоми?

                                   Ворон кричить на калині,

                                   Зірвані толом святині…

            Уч. 15:                      Хочеться жити, Килино, –

                                               Ти хоч спаси цю дитину.

                                               Рочок їй, тільки рочок.

                                               З голоду вмер вже синочок!..

                                   Хто нас довів до згуби?

                                   Хто запустив у душу – зуби…

                                   Я в революцію вірив,

                                   Плугом цю землю міряв.

                                               Останнє забрали насіння.

                                               То є чиє веління?..

                                               Пустує земля і плаче.

                                               Ми ж трударі, не ледачі…

                                   Ноги опухли і груди.

                                   Хто він, наш ворог, люди?!

                                   Жити, хочеться жити.

                                   Та не посіяне жито.

                                               Довкола – лиш сум і руїна, –

                                               Наша свята Україна?..

                                               Жити, хочеться жити…

Заходять мати і малий хлопчик, сідають збоку.

                       

Уч. 14:          Чом, Україно, ти так посивіла,

                        І люди твої, як земля, почорніли?

                        І в кожній родині, із кожної хати

                        Благають, благають худі рученята.

Син:              Дай хліба, мамо, дай хліба, мамо,

                        Рідна моя, дай хоч шматочок хліба.

Мати:           Синочку, любий, ми п'єм лише воду,

                        А в хаті й крихтиночки хліба нема.

                        Прийшли злії люди не нашого роду,

                        Забрали весь хліб і знесли задарма.

                        Ридала, благала, кидалася в ноги,

                        Аби залишили зерна тобі трохи. 

 

Син:              Рідна моя, дай хоч одну зернинку.

Мати:           Господи, де Твої дві рибини?

                        Де Твої, Боженьку, п’ять хлібів?!

                        Їстоньки хоче невинна дитина.

                        Жодного, хто би її пожалів.

                        Навіть для плачу нема уже сили.

                        Очі дитячі – доросла печаль.

                        Дай хоч причастя на змучених схилах…

                        Що записати у зойку скрижаль?

                        Хащі і хижість…

                        Жура лебедина…

                        Таж оправдатись не вистачить слів!

                        Господи, де Твої дві рибини?

                        Де Твої, Боженьку, п’ять хлібів?!  (А.Листопад)

Уч. 15:          Ви чуєте дзвони? То плаче Вкраїна,

                        Яку котрий раз розп'яли на хресті.

                        І Бога молила, щоби жив той хлопчина,

                        Щоб правду про все зміг у світ понести.

                        Але він збагнути не зміг до пуття,

                        Звідкіль це на нього прийшло забуття.

Зміна учнів. На екрані – зображення Кургану Скорботи неподалік Лубен

Уч. 7:                        Ні труни, ні хрестів…

                        І ні тризни!

                        Прямо в яму. На віки віків!

Чорна сповідь моєї Вітчизни

І її затамований біль.

            Ні віночка, ні навіть барвінку…

            Наче падалиць – під вітрюган!

            То Причастя твоє, українко.

            Українцю, то твій талісман…

Ні могили. Ні хресного знаку…

Щоби Пам'ять розтерти на дерть!

Це тобі, Україно, подяка…

Щоб на всі покоління.

Ущерть!

           

            Уч. 8:  Поблизу Лубен на Полтавщині, на щедрих чорноземах, де голодомор сягнув найвищої позначки, українці вивершили Курган Скорботи на вічну пам'ять землякам своїм, які залишили життя земне у пекельних муках. Не було на тому полі ні пишних промов, ні музик, ні кварти з горілкою на помин душ. А були тільки вода і хліб. Черствий хліб, який люди принесли з собою. Та ще жменьку землі зі своєї оселі. Кожен прийшов туди за покликом матері-землі, яка сховала в ті страшні часи чи то батька, чи то сестру, чи ще кого з рідних. У давнину, коли гинули герої, кожен висипав шапку землі на могилу – і виростав у степу віковічний курган. Бо земля, як саме життя, – вічна. І заплакала Україна, скорбна мати наша, адже тоді, в 1933-у не мала змоги спорядити дітей своїх в останню путь: сама була на краю загибелі.

Уч. 7:  Стоїть гора Зажури неподалік Лубен. А на ній хрест здійнявся – символ розп'яття українського народу. Височезний хрест. Здається, дістає неба, вічності…За одвічним народним приписом, душі не відспіваних, не похованих по-людськи усопших не заспокояться і стукатимуть у серця живих, поки світ. Отож маємо спокутувати вину свою безневинну – трагедію українців.

Зміна учнів. Звучить «Аве, Маріє» Шуберта. Входять «Україна» і двоє учнів)

Уч. 1:  Прости, небо! Прости, земле! Простіть, зорі! Всі сили земні і небесні, простіть муку і божевілля мого народу! Ту моторошну дику ніч, усі жахи, не бачені від сотворення світу, простіть!

Нема. Зотліли. Від'ячали ключами у небо. Лише щоночі везуть їх у могильники. І щоночі чую, як оплакують ті велетенські могили лише солов'ї та зозулі, білий квіт садів та цвинтарні бузки, плачуть молоді трави, стогнуть жита, ридма ридають зорі, летять у ніч і гаснуть над спорожнілими хатами.

Уч. 2: І щовесни у Великодню ніч, як забуяє зело, спалахнуть цвітом сади, як зійде місяць і вистоїться у ставках та криницях вода, як вмовкне лихо, приходять із небес три жони святі: Київська Русь, козачка Січ і соборна чорнобильська Україна. Розстеляють домоткані обруси уздовж Дніпра поміж трав та зілля, ставлять полив'яні миски з коливом, варениками, кулішем, галушками, узваром, медами. Засвічують поминальні свічі. Тоді дзвонять дзвони Десятинної церкви, Михайлівського Золотоверхого монастиря, козацького Межигірського, Пирогощі. І звучить сивий голос посивілої від горя землі:

«Україна»: «Ходи до мене, роде мій, вечеряти! Марії, Ганни, Уляни, Мокрини, Соломії, Уласи, Палагни, Пилипи, Андрії, Василечки, Катрусі, покірно прошу до святої вечері. Пригощайся, пригощайся, роде мій скорботний! Діти – мої квіти викошені! Ключ мій журавлиний, на рідній землі підстрелений! Муко моя довічна! Скорбото моя всевишня!»

Уч. 1:  І пливуть Чумацьким Шляхом білі тіні з білої небесної України й сідають до поминальної вечері.

«Україна»: «Як там тобі, родино наша, на тій небесній Україні? Чи ж ростуть і там тополі, мальви, калина? Чи ж білі у вас хати? Як сіється, жнивується, чумакується, бондарюється як?  Чи ж є вечорниці, реготи по хуторах і левадах? Чи ж заручини і хрестини, чи ж радість є? Мабуть, це все до вас відійшло, бо на земній Україні ні сміху, ні радощів, ні пісень. Лише квітує погибель, лише регоче лихо…»

Уч. 2:  Роде наш небесний! Народе Божий неоплаканий! … Душі рідні, перед Господніми воротами не поблагословенні!

            Прости, народе Божий! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, на якому оселився диявол.  Усіх нас, грішних, прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не світили, обідів за тебе не справляли.

Уч. 1:  І ми покарані за безпам’ятство.  І до нас озвалося лихо. Нагодовано і нас смертоносним плодом, горить і над нами лиховісна непогасна свіча. Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне вам, душі убієнні.

Уч. 2:  Господи! Страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй. І біди й погибель від землі й народу сущого відведи. Нині, прісно й навіки вічні відведи! Амінь.

Входять хлопчик і дівчинка.

Дівчинка:   Нам милосердя, Господи, подай

                        До всіх страждущих і незахищених.

                        Ми ще від страху і злі, і сліпі,

                        В душах у нас ще багато що знищено.

Хлопчик:    Благослови рід людський на добро!

                        Душі відкрий нам для злагоди й миру!

                        Щоб на Вкраїні незгод не було,

                        Нас сохрани. І спаси! І помилуй!

Звучить запис пісні Т. Петриненка «Господи, помилуй нас»