Цитати з книги Ліни Костенко "Записки українського самашедшого"

К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011.— 416 с.— (Перлини сучасної літератури).

«У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер. У власній державі. Ми вже як нацменшина. Кожне мурло тебе може  образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертає увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються. {…} Україна – це резервація для українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови.

            Але якщо мова – це Дім Буття, то чого ж ви мене виживаєте з власного дому?! Це бандитизм. Це імперський вірус.»                                         (с. 22-23)

            «Газети забомбили свідомість. Нова форма свободи слова – що хто хоче, те й лопоче. Або що замовляє хазяїн. У найкращі вечірні години біля телевізора вже не зберешся родиною. {…} В голові сумбур. Кожен тобі сипле в голову своє сміття. З'явилися теоретики, які можуть заморочити кого завгодно. Закидаються чутки, які ферментують хаос. Нав'язується кут зору, який деформує суть. Приміром, таке: «Сьогоднішня ситуація в Україні – це відображення загального падіння моралі». Загального! Тобто привселюдно з телеекранів нами ж обрані карлики ображають цілий народ. А гарні й порядні люди по всій Україні, у яких мораль нікуди не падала, -- слухають, сприймають і вже навіть звикли, що так і є, мораль впала, усі винуваті. Звиродніння окремих амортизоване словом – «всі». Людей зомбують, дезорієнтують. Пошту й телеграф не треба захоплювати – телебачення захопило все.»                                                                                             (с.29-30)

            «Коли держава говорить кийками, сперечатися з нею важко.»     (с.42)

            «Глобалізація глобалізує  всі проблеми, і ні одної не зменшить. Зменшиться тільки роль держав, деякі скотяться по цьому глобусу, як сльоза.»                                                                                                           (с.44)

«Коли починається смерть культури, настає культура смерті.»                                                                                              

                                                                                                                          (с.44) 

                      

            «Огидна річ – наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас.»                                                              (с.58)

            «Я не знаю, як можна тримати суспільство в режимі таких повідом- лень, -- тут уже треба ставити діагноз і суспільству, і владі.»                   (с.59)

            «Наївні люди, вони думають, що це їм як за радянської влади, яка боялася негативної інформації про себе. Ця навпаки, цій тільки й потрібна негативна інформація про Україну, вона її навмисно продукує сама, щоб в очах світу існування такої держави втрачало сенс.»                                  (с.60)

            «Тісно робиться на планеті, людство витісняє саме себе.»             (с. 71)

            «Лінію фронту національного порятунку у нас давно вже тримають мертві. А перемогти можна, лише коли її тримають живі.»               (с.79)

            «Мужчини імперських націй мислять категорією сили.

              Мужчини поневолених, але гордих, націй мислять категоріями свободи.

              А такі, як оце ми, все надіються, що якось воно буде.

              Не буде. Люди, які пережили критичну масу принижень (і стерпіли !), не можуть бути повноцінними громадянами. Фактично я теж неповноцінний громадянин, бо я терплю.

              По суті, я давно вже по-справжньому не обурююсь, я знаю, що від мене нічого не залежить. За радянської системи людину хоч вважали гвинтиком тієї системи. А тепер повипадали і гвинтики, і шурупчики, і мотор забарахлив.

  Я ніхто. Я виборець. Я одиниця електорату. Я такий-то номер у списку. «Світ належить першим». Я стонадцятий.»                            (с.96-97)

«Шкода, що в жінках так швидко вмирає Ассоль.»                       (с.99)

«Шизоїдний сель свідомості заливає суспільство. Слово знецінилось. Мова втрачає пульс. Виникають якісь культи й культики. Речники порожнечі приколюються в епатаж.»                                                                           (с. 105)

«Наївний ми народ, українці. Мріємо про свободу в умовах глобалізації. Випустили свою гривню з князями і поетами, коли вже не треба ні історії, ні поезії. Любимо свою Україну, яка ще не вмерла, боремося за свою мову, яка вже вмирає. Залежні від усіх і від усього, будуємо незалежну державу. Та все дбаємо про злагоду в суспільстві, про консенсус і компроміс.

А тим часом хтось роздивляється нас, як в оптичний приціл.»    (с.107)

«У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало. Свобода хамства, свобода невігластва, свобода ненависті до України. Все, що є ницого й зловорожого, вигрівається під сонцем нашої демократії. Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа.

Що це? Плебейство, чорна діра свідомості? Наша нездатність побудувати свою державу? Виснаження нації до цілковитої втрати життєвих сил? Чи, може, це просто Страшна помста імперії – хотіли свою державу – маєте. Ось вам ваша культура, ось вам ваша свобода. Ось вам Троянський кінь, з нього повискакують усі ті парторги й комсорги, райкомівці й обкомівці, і директори військово-промислового комплексу. Вони й очолять вашу державу,  вони її і розвалять.

Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькала національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії.»                                                      (с.130)

«Приниження робить нас безпорадними. Приниження робить нас ізгоями.

  Я взагалі думаю, що й державу свою цей народ не може й досі побудувати, бо пережив велике історичне приниження.»                     (с.155)

«Іноді мені українці здаються таким великим гарним птахом, який сидить собі і не знає, що робиться на сусідньому дереві, який любить собі поспати, сховавши голову під крило. Крило тепле, притулене, сни історичні, красиві. М'язи розслабились, душа угрілася – прокинувся, а дерево під ним спилюють, гніздо впало, пташенята порозліталися хто куди, сидять на інших деревах і цвірінькають вже по-іншому.

  Нація навіть не косноязика. Нація недорікувата.

  Я розумію, все має свої історичні корені.

  Часом їх хочеться висмикнути.»                                                 (с.156)

«Ми всі дивимося одне повз одного. От хіба що як хтось умре, починається пізнє прозріння: не побачили, не оцінили, прости! От якби вже нас хтось не простив, може б, ми навіки порозумнішали.»                 (с.159)

Про Івана Павла ІІ: «Він благословив нашу землю, він назвав мій народ шляхетним народом. Він повернув мені щастя бути належним до такого народу, а то ж у мене його весь час віднімали, вщеплювали мені у свідомість, що мій народ не гордий, що він упосліджений, все стоїть на колінах і ніяк не встане, я вже звик за ці десять років до такого приниження, з якого виходять тільки у смерть. І раптом приїжджає свята людина, яка знімає з тебе це прокляття. І Терези схитнулись, і знайшли рівновагу з болем.»           (с.160)

«…держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава.

  І нація – це теж я. А якщо в цій нації є антинація, то прошу не плутати. Бо я належу до нації, яку обрав я і яка обрала мене, – до красивої і шляхетної нації.

  Я належу до нації, яку благословив Іван Павло ІІ.»                 (с.161)

«Але що сталося з Україною? Куди поділася її здатність до протистояння? Хто нав’язав нам цей дурний постулат: «була ейфорія, тепер апатія»?

  У мене ніколи не було ейфорії і немає апатії. У мене завжди одне – як вийти Україні з її історичної безвиході? Мойсей виводив з єгипетського полону, і вивів. А ми ж на своїй землі – чому ж ніяк не можемо вийти?!

  Зникає наш горизонт. Всихають наші джерела. Двогорбі верблюди терпіння покірно бредуть у пісках. Колись вірменські матері у вигнанні, без даху над головою, на палючих вітрах, писали пальцями на піску алфавіт, щоб діти не забули вірменську мову.

  А нашу мову заносять піски духовних пустель.

  Нема України в душах.

  Люди зробилися злі, наче їм щось пороблено. Живуть на рефлексах роздратування.

  Справді, не дай, Боже, жити в епоху перемін. Дуже перемінюються  люди. Дехто вивертається шерстю наверх.»                                       (с.221-222)

«Цікаво, чи хтось на світі веде діаріуш людства? Не свій особистий щоденник, не мемуари і спогади, не історію держав і народів, а саме діаріуш, запис дій і подій, компендіум фактів, щоб хоч щось збереглося в пам'яті, що діялося на нашій планеті. Бо ж пропаде, щезне, висвистить, і то ж не вітрами історії, а через кватирку на кухні.

  Люди дивляться серіали, трилери, детективи, все, що накрутив режисер і придумали сценаристи, переймаються долею вигаданих персонажів, а реальні події, реальні учасники цієї всесвітньої драми хай щезають безслідно, не зачепивши свідомості?

  Бог з вами, люди. Все, до чого ми байдужі, байдуже до нас. Через те ми такі й смертельно самотні. Хтось же й наші страждання дивиться, як серіал.»                                                                                                   (с.245)

«Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах.

 Жінка втрачає на інтелекті, лише коли закохана. Так що бажано стабільно підтримувати в ній цей стан. А в родинному житті це не завжди можливо. Побут, рутина обов’язків, а їй при всьому тому потрібен невгасаючий бенкет почувань.»                                                           (с.247)

«У якому світі ми живемо? На ніч нам показують хорори й трилери, зранку ми входимо у світ реальних кошмарів, децибели трагедій такі, що уже перестаєш їх чути. Нас привчають до кривавих видовищ, до пласких понять і печерних емоцій. Нас постійно тримають на подразниках, ми вже не здатні на потрясіння, інформація, як із брандспойта, збиває з ніг – може, це так і задумано, щоб ми перестали бути людьми?!

Нас підхопило якимсь грязьовим потоком, і несе, і не дає стати собою.»                                                                                                                     (с.284)

«…нарешті знайшли себе. Можна злізти з дерева, можна вилізти на дерево. Свобода.»                                                                                     (с. 285)