«Цілковита посвята Богові…»

На історичних скрижалях України викарбувані прізвища багатьох славетних родин, які у кількох поколіннях плекали для нації світочів духу –  визначних громадських діячів, просвітителів, митців, літераторів: Драгоманови-Косачі, Старицькі, Лисенки… Та коли йде мова про родину, що зуміла зростила одразу двох душпастирів, які у часи світових катаклізмів та тоталітарних режимів стали духовними провідниками вірних української Церкви і прикладом власного життя засвідчили істинні цінності християнства, – на думку спадає одне прізвище: Шептицькі.

Нещодавно відзначався 150-літній ювілей з дня народження Митрополита Андрея Шептицького, з цієї нагоди у пресі було багато інформації про його провідну роль у збереженні та розбудові УГКЦ, протистоянні  тоталітаризму і в організації масового порятунку людей інших національностей, у прищепленні українським селянам навиків ведення цивілізованого скооперованого господарства та запровадженні суспільної допомоги потребуючим, зокрема сиротам. Велич духу Митрополита Андрея Шептицького нам і нащадкам нашим ще усвідомлювати і усвідомлювати. Але якось несправедливо мало відомо широкому загалу про  блаженного священномученика Климентія Шептицького, який рівно сто років тому прийняв священичі свячення, був правою рукою і першим помічником брата, виконував різну адміністративну роботу, однак у своєму багатогранному служінні уникав публічності, намагався бути непоміченим, залишаючись у тіні Митрополита Андрея. А для нас, мешканців Перемишлянщини, ім'я ігумена Климентія Шептицького має бути особливо дорогим, бо пов’язане з історією нашого краю – зі становленням Святоуспенської Унівської Лаври.

Родом отець Климентій Шептицький із села Прилбичі Яворівського повіту на Львівщині. Народився він 17 листопада 1869 року і був шостою дитиною у сім'ї Шептицьких – графа Івана та його дружини Софії (з відомого роду Фредрів). Хлопчику дали при хрещенні ім'я Казимир Марія. Про початкову домашню освіту своїх здібних та охочих до науки дітей, а передусім – їх виховання у дусі християнських цінностей, ревно дбала мати. Софія Шептицька, поряд із домашніми вчителями, навчала сина з шестилітнього віку іноземним мовам, музиці, основам образотворчого мистецтва. Та найважливіше те, що мати Софія власним прикладом вчила бути вірним Богові, завжди зберігати порядність і людяність, морально готувала і скеровувала змужнілих синів до високої мети – досягнення святості. Про це можуть свідчити такі турботливі і водночас вимогливі рядки із листів Софії Шептицької до сина: «Ми не можемо зробити менше для Того, Хто помер, щоб нас зробити святими, як ними стати. Треба пройнятися цією правдою […], що всі цілі ниці, ближчі, легші є фальшивими…», «…якщо будеш працювати для себе в Богові і для Бога і запануєш над собою і світом, будеш дуже добрим. Якщо ж не будеш працювати, а світ і чорт переможуть, будеш дуже поганим.», «…вчися піднятись і любити людей по-Божому, а не по-своєму, – то найважливіше для кожного…». Мати Софія завжди нагадувала Казимирові про те, що він є Божою дитиною і має йти шляхом добра, справедливості, любові, завжди бути смиренним перед Богом, уміти приймати поразки і бути вдячним за перемоги. Хіба ж ці моральні настанови втратили актуальність і для сучасних родин?

До таїнств Покаяння і Пресвятої Євхаристії Казимир уперше приступив у віці 11 років у Кракові, у храмі отців-єзуїтів. Хлопчик під час цієї Служби Божої, як описувала у листі мати, «був гарний, дивно промінний…».

1 вересня 1882 року Казимир розпочав навчання в гімназії св. Анни в Кракові. Через п’ять років вступив до Ягеллонського університету на відділ права, яке студіював впродовж 1888-1890 років ще й у Мюнхені та Парижі. 1892 року завершив навчання в Ягеллонському університеті, здобувши ступінь доктора права. Водночас із наполегливим здобуттям вищої освіти цілеспрямований юнак поглиблював духовне життя, намагався почути голос Божий, відшукати знаки монашого покликання. Мати, відчуваючи цей напружений внутрішній стан сина, підтримувала його своїми молитвами та сповненими материнської любові й опіки листами.

З юнацьких літ Казимир, якого любили і шанували у товаристві за інтелігентність, ерудованість, високу культуру та врівноваженість, був ініціатором різноманітних студентських, громадських релігійних заходів, знаходив час для розваг і відпочинку, любив жартувати, бавитися з дітьми. Після завершення навчання він допомагав батькові порядкувати у родинних  маєтках, при цьому проявляв у  господарських справах пильність, педантичність та розважливість, а селянам молодий граф запам’ятався своєю сердечністю і невимушеністю. Коли занедужала мама, Казимир опікувався нею, зокрема під час лікування за кордоном. Глибокі, теплі і довірливі стосунки сина з матір'ю обірвала її смерть у квітні 1904 року. Він настільки важко переживав цю втрату, що після похорону матері тривалий час хворів.

Але ще за життя Софія Шептицька стала свідком закономірного кар’єрного поступу своїх синів, яких так ревно готувала до служіння Богові і українській нації. 17 вересня 1899 року в соборі св. Юра відбулася єпископська хіротонія Романа Шептицького – отця Андрея, а 24 вересня – урочиста інтронізація владики Андрея на єпископа Станіславівського. У січні 1901 року Казимир уже займався організацією урочистостей інтронізації  свого брата у Львові.

1900 року Казимир Шептицький обраний послом до Віденського парламенту, а згодом – членом Державної Ради. Виступи молодого доктора права на теми соціальної політики сприяли зростанню його авторитету і популярності. Казимир Шептицький був також головою Галицького лісничого товариства, співавтором «Загального австрійського закону про ліси». Стрімка кар’єра не змінила його характеру, він і далі залишався щирим, порядним, людяним, поціновувачем сімейних традицій. Тож після розпуску парламенту 1907 року Казимир більше часу присвячує господарюванню у родинних  маєтках та спілкуванню з близькими, особливо з Митрополитом Андреєм. У цей час остаточно визріває рішення піти за голосом Божим – стати монахом. Для Казимира воно не було легким через те, що його батько перед тим важко пережив вибір чернецтва та східний обряд сина Романа – Митрополита Андрея.

1 жовтня 1911 року, під час святкування 75-ліття батька, Казимир, попередньо заручившись благословенням і підтримкою владик латинського обряду – архієпископа Більчевського (Львів) та єпископа Пельчара (Перемишль),  повідомив родину про своє рішення вступити до монастиря. Згодом батько Казимира скаже: «Сорок років я його стримував…».

Ознайомлення з монашим життям проходило у  монастирі бенедиктинців у Бойроні (Німеччина), після чого вирішив вступити до нововідродженого студійського монастиря і розпочав новіціят у монастирі села Камениця в Боснії. 1913 року Казимир прийняв постриг і нове ім'я – Климентій. 28 серпня 1915 року отримав священичі свячення з рук греко-католицького єпископа Діонізія Няраді з Крижевець (Хорватія). Напередодні цієї важливої події Климентій просить у листі до брата про молитву: «Помолися за мене до Господа Бога, аби учинив з мене хорошого свого воїна».

Після закінчення богословських студій в Інсбруці у 1918 році отець Климентій став настоятелем створеного у 1904 році студійського монастиря у Скнилові біля Львова. Відновлення чернечого життя за східним монашим уставом, яким керувалися ще монастирі Київської Русі, розпочав Митрополит Андрей Шептицький задля збереження тотожності української Церкви, яка, перебуваючи в єдності з Римом, у той час опинилася перед загрозою занепаду східної традиції монашого життя.

Після зруйнування внаслідок воєнних дій монастирського дому у Скнилові 1919 року монаша спільнота оселилася у занедбаній літній резиденції галицьких митрополитів в Уневі. Усі свої організаторські, господарські, інтелектуальні здібності єромонах Климентій вкладав у розвиток чернечого життя. У 20-х роках ХХ століття Унівська Лавра стала  не лише центром східної духовності в Галичині, а й взірцем раціонально організованого господарства: добре налагоджено було рільництво, садівництво, бджільництво, городництво; діяли майстерні основних ремесел (шевська, кравецька, ткацька, столярна, лимарна), іконописна школа і друкарня. Ченці мали змогу займатися і науковою діяльністю, оскільки велика книгозбірня в обителі постійно поповнювалася новими виданнями. Лавра утримувала сиротинець, де до 1936 року відчули родинний затишок та здобули професійні навики 170 юнаків. Отець Климентій дбав, аби кожен зумів відкрити у собі даний Богом талант і фахово оволодіти ремеслом, щоб бути корисним для братії та суспільства.

1926 року отця Климентія призначено ігуменом Унівського монастиря та відповідальним за усі студійські спільноти. Восени 1937 року отець Климентій відвідав Рим, де зустрівся із папою Пієм ХІ та отримав благословення для плідного розвитку студійських монастирів, а також передав на затвердження Конгрегації у справах Східних Церков Типікон для монахів Студійського Уставу, над яким працював спільно з Митрополитом Андреєм впродовж двох попередніх років. 1939 року ігумен Климентій вдруге прибув до Рима, щоб від імені хворого Митрополита Андрея привітати нового папу Пія ХІІ. Отець Климентій завжди був підтримкою для брата-митрополита, особливо в часи його недуги, тому що тісна співпраця і глибока духовна єдність були особливою рисою братів Шептицьких, з юних літ мудро виплеканою в них мамою Софією. Окрім тягаря організаційних справ, єромонах Климентій займався також і науковою діяльністю: був членом Богословського Наукового Товариства, читав лекції в Інсбрукському університеті, друкував свої праці в європейських богословських журналах. Та насамперед він був монахом – людиною молитви, аскези і невтомної праці на користь ближнього. Не цурався будь-якої роботи: порався на городі, носив вугілля, мив посуд. У монастирському побуті був невибагливим: зношене і латане вбрання, скромна келія з найнеобхіднішим, прилаштоване для спання сидячи ліжко. Дбав про кожного із монашої братії.

Початок війни приніс страшні вістки про  розстріл більшовиками брата Леона з сім'єю в 1939 році у батьківському домі в Прилбичах, про пограбування та зруйнування родинного маєтку. Брати Шептицькі, як можуть, допомагають рідним. Не менш тяжкі переживання пов’язані і з руйнацією чернечого життя під час першої більшовицької окупації, коли монастирські землі  та  налагоджене господарство Унівської обителі «експропрійоване» і роздане бідним селянам, а у приміщенні Лаври відкрили державну хлібопекарню та промкомбінат. І хоча для ченців залишили частину монастирського корпусу, їх кількість із кожним днем зменшувалася: молоді покинули обитель під ідеологічним примусом більшовиків, а окремі монахи просто не витримували такого «тюремного» життя. Місцеві селяни потайки допомагали вижити тим ченцям, які залишилися у Лаврі.

Духовно готуючи братію до переслідувань, ігумен Климентій написав «Посліднє слово», в якому дає настанови щодо відбудови чернечого життя. Узимку 1939 року Митрополит Андрей призначив отця Климентія екзархом Росії – одного із чотирьох екзархатів Радянського Союзу. Про стан УГКЦ та факти знущань більшовиків із безборонного українського народу Митрополит звітував Апостольському Престолові, зазначивши: «Та за всі ці переслідування й жертви Бог винагородив наш нарід небувалим відновленням релігійного життя… Так ото з цього важкого допусту ми вийшли душевно очищені і підкріплені у святій вірі».

Із приходом німецької влади Лавра поступово почала відновлювати своє життя, поверталися монахи. У цей час Унівська Лавра організувала сиротинець, у якому серед дітей українців та поляків переховувалися і діти винищуваних нацистами євреїв. Під час радянської та німецької окупацій єромонах Климентій перебував у Львові, піклуючись про хворого Митрополита Андрея та допомагаючи йому у справах Церкви. І навіть у митрополичих палатах на Святоюрській горі брати Шептицькі переховували євреїв від нацистів.

Із глибоким болем отець Климентій пережив разом з усією Церквою смерть духовного проводиря і рідної людини – Митрополита Андрея, який відійшов у вічність 1 листопада 1944 року.

Того ж року митрополит Йосип Сліпий призначив отця Климентія архимандритом студійських монастирів, і він одразу ж відбув з делегацією до Москви, щоб налагодити взаємини УГКЦ з радянською владою. Але діалог не відбувся… У березні 1945 року архимандрит Климентій, зважаючи на жорстокі переслідування греко-католицьких священиків та вірян, написав останнє своє послання «Пересторога до всіх братів-іноків Студійського Уставу», нагадуючи монахам та єромонахам про сенс чернечого покликання – нести за Ісусом хрест і здобувати святість. Климентій Шептицький, сам очікуючи репресій після арешту у травні 1945 року епископів УГКЦ, проводив зустрічі зі священиками і морально їх підтримував, намагався передати до Риму листи з описом реальної ситуації Церкви в Україні. Листи перехопили працівники НКДБ і використають їх у майбутньому як «склад злочину» під час слідства над архимандритом. У листопаді 1945 року отець Климентій за наказом влади був змушений переїхати зі Львова до Унева. 5 червня 1947 року архимандрита Климентія заарештовано, під час обшуку в келії знайшли підкинуту листівку антирадянського змісту.

Спочатку – внутрішня в’язниця УМДБ УРСР у м. Львові. Суть звинувачення – антирадянська діяльність та співпраця з Ватиканом. Серед знайдених кадебістами «вагомих доказів» «зради Батьківщини» – виданий у 1937 році буклет «Пам'ятка з Унева», у якому йшлося про те, що більшовики намагаються зруйнувати в людей віру в Бога. Далі арештованого 78-літнього архимандрита переводять до в’язниці у Київ.  Климентій Шептицький терпеливо зносив допити, шантаж, залякування, – притім не припиняючи ні молитви, ні посту. Співкамерників отець вражав своєю доброзичливістю, співчуттям. Після оголошення вироку архімандрита перевели до Москви, а далі – у Володимир над Клязьмою, у сумнозвісний «Владимирский централ», де перебували «найбільш небезпечні» для радянської влади політичні «злочинці». Через критичний стан здоров'я отець Климентій тривалий час перебував у медичному корпусі, але запам’ятався працівникам в’язниці своєю приязною усмішкою. Приклад його християнського життя, глибока віра і щира молитва, ймовірно, врятували в час випробувань не одну душу.

Після важких поневірянь 1 травня 1951 року архимандрит Климентій відійшов до Бога. Був похований таємно серед ночі на міському кладовищі поряд із в’язницею. Жодних пам’ятних написів чи позначок… Щоб і пам'ять про людину зникла на широких просторах Росії.

Аж у жовтні 2010 року на Володимирському кладовищі встановлено пам’ятний хрест, виготовлений із теребовлянського червоного каменю, який привезли  на чужину монахи Святоуспенської  Унівської  Лаври.

А передували цьому й інші знаменні події. 1991 року архимандрита Климентія Шептицького було посмертно реабілітовано. 1996 року за порятунок євреїв Інститут пам'яті мучеників і героїв голокосту Яд Вашем у Єрусалимі вписав його ім'я до «Праведників народів світу». 27 червня 2001 року Святіший Отець Іван Павло ІІ під час свого візиту до України беатифікував Слугу Божого УГКЦ блаженного священномученика  Климентія Шептицького.

Підготувала за матеріалами книги О.Жаровської

«Випробувані, як золото в горнилі»

Наталія Гавінська