«Виховувати серце народу і
служити там, де є найбільша потреба…»
Важко знайти в Україні, як, зрештою, і в цілому світі,
людину, якій не було б відоме ім'я Матері Терези – католицької черниці, засновниці
доброчинних місій. Це ім'я давно стало гуманістичним символом милосердя і
самопожертви.
Але, на жаль, небагато
українців чули про нашу, вітчизняну «Матір Терезу» – блаженну Йосафату
Гордашевську. Преподобна Йосафата на рубежі ХІХ–ХХ століть стала однією зі співзасновниць
першого активного згромадження в УГКЦ – Згромадження сестер-служебниць
Непорочної Діви Марії (ССНДМ). Ця нова монаша спільнота мала на меті служіння бідним,
часто неписьменним селянам, а також духовний та культурний розвиток
українського села. Ідеєю такої місійної діяльності було «виховувати серце
народу і служити там, де є найбільша потреба».
Церква вшановує преподобну
Йосафату Гордашевську 20 листопада, тож у кожного з нас у ці дні є слушна
нагода перегорнути сторінки її життя, яке стало яскравим свідченням Христа у
щоденних випробуваннях і клопотах, радості й скорботі. Цей приклад жертовного
служіння, рішучості, правдивості і любові може стати орієнтиром для сучасних
українців у такий непростий, сповнений духовних викликів час.
20 листопада 1869 року у
Львові в сім'ї Якова Пукаса та Ксені Гордашевської народилася п’ята дитина, яку
назвали Михайлиною. Всього ж у цього подружжя виховувались дев'ятеро дітей:
семеро дівчат і двоє хлопців. Батько працював столяром, а мати давала лад
домашньому господарству та опікувалась дітьми.
У малої Михайлинки серед дитячих забав була особлива –
бавитися разом із молодшою сестричкою Анною у пустельниць: дівчата наслідували
їхнє суворе життя і навіть їли у дні посту корінці рослин. Любила Михайлинка
вибігти з дому до лісу, щоб там у капличці помолитися на самоті. Окрім
побожності, дівчинка відзначалася скромністю, товариськістю та різноманітними
здібностями, була вродливою і добре розвиненою фізично. Коли їй виповнилося
шість років, почала навчатися у школі св. Антонія в сестер феліціянок і
закінчила її з відзнакою. Продовжувати навчання далі дівчина не мала змоги:
треба було допомагати утримувати велику сім'ю, тож
довелося влаштуватися на фабрику скла. Поєднуючи роботу на виробництві, домашні
обов’язки і молитву, ще й дівчат-співпрацівниць навчала катехизму та
заохочувала брати участь у
богослужіннях.
Прагнення Михайлини жити у глибокій духовності помітив і
підтримав отець Єремія Ломницький, ЧСВВ. Їхнє знайомство відбулося 1888 року
під час реколекцій для молоді у храмі св. Онуфрія. Отець Єремія був одним із
перших василіян, котрі наприкінці ХІХ ст. розпочали активну місіонерську
діяльність. У той час душпастирське служіння потребувало щораз більшої посвяти
з різних причин: у матеріально та духовно зубожілому суспільстві процвітали
пияцтво та забобони, тож отці-василіяни були змушені оживити віру і гоїти
«духовні болячки» галичан. Серед вірних набували популярності місійні заходи:
реколекції, поширення духовної літератури, заснування церковних товариств,
запровадження нових богослужінь, зокрема молебнів до Христа Чоловіколюбця та до
Пресвятої Богородиці. Іноді в таких кількаденних народних місіях тисячі вірян
брали участь у богослужіннях, сповідалися і причащалися. Особливу увагу
василіяни звертали на молодь. Отці Єремія Ломницький та Платонід Філяс, маючи
певний досвід праці з молодими вірянами, уклали перший в історії УГКЦ
молитовник для молоді «Гостинець», у повчаннях з якого наголошувалось, що
молода людина має обирати свій життєвий шлях усвідомлено, очищуючись від
пристрастей і набуваючи чеснот.
Михайлина сприйняла появу духовного провідника на своєму
життєвому шляху як особливий Божий знак,
а отець Єремія Ломницький делікатно допомагав дівчині пізнавати глибини її
власної душі, чистоту прагнень, відчути своє покликання…
І от вибір зроблено: 24 червня 1889 року на двадцятому
році життя Михайлина з благословення отця Єремії склала у храмі св. Онуфрія
особистий обіт чистоти, який відновлювала щороку аж до часу заснування
Згромадження ССНДМ. За порадою духівника дівчина покинула працю на гамірній
фабриці і записалася до школи гаптування й мережива, де вона могла у спокої
роздумувати про Бога. Ставлення Михайлини до ближніх, її вчинки набувають щораз
глибших барв доброзичливості, любові, милосердя. Вона вирішує цілковито віддати
своє життя служінню Богові – у чернецтві, в монастирі сестер-василіянок.
Звірившись у своєму намірі духівникові, у відповідь почула незвичну пропозицію.
Отець Єремія Ломницький та парох села Жужель Сокальського
повіту отець Кирило Селецький вирішили створити нове згромадження сестер, які б
дбали про нагальні потреби українського народу. Усі заходи, до яких вдавалися
тоді місіонери, давали свої плоди, однак була нагальна потреба в постійному
плеканні «душі народу». До 1892 року в УГКЦ бракувало жіночого чину чи
спільноти, які б своїм служінням охоплювали різні верстви населення, особливо
зубожіле селянство. На той час єдиним чернечим чином були василіяни.
Сестри-василіянки мали власні школи, однак навчатися там могли лише діти із
заможних сімей. Унеможливлював працю із простим людом і закритий спосіб життя
монахинь. Досвід такого служіння мало Згромадження малих служебниць Непорочного
Зачаття латинського обряду. Отож монаші правила саме цього згромадження були
адаптовані для новоствореної чернечої спільноти сестер-служебниць УГКЦ,
головними цілями якої було виховання сільських
дітей у любові до Бога, згуртування та просвіта жіноцтва, опіка над недужими.
Замість омріяного усталеного монашого життя василіянок,
Михайлині пропонували цілком новий шлях – стати першою сестрою нового чернечого
згромадження для апостольського служіння знедоленому галицькому людові.
Заручившись у молитві небесною підтримкою, вона склала обіти послуху та
готовності робити усе для формування нового згромадження. 17 червня 1892 року
Михайлина попрощалася з батьками, братами, сестрами і від'їхала до Жовкви, до
монастиря феліціянок, щоб набути певного чернечого досвіду і згодом поділитися
ним з молодими кандидатками уже нового згромадження.
24 серпня 1892 року у храмі св. Онуфрія урочисто
відбулися облечини першої української сестри-служебниці Йосафати (Михайлина
Гордашевська у 23 роки взяла це ім'я у чернецтві на честь небесного покровителя
Йосафата Кунцевича). Після урочистостей сестра Йосафата у новому одязі, не
схожому на одяг інших монаших спільнот, поїхала до Жужеля, де на свою
настоятельку вже очікували сім кандидаток. У свято Успення Пресвятої Богородиці
зародилося Згромадження ССНДМ. Про житло для сестер подбав отець Кирило
Селецький. Це була дерев'яна хатина, вкрита соломою, із земляною долівкою.
Меблі – найпростіші. Але для сестри Йосафати, дівчини з міста, це не надмірна
убогість, а те, чого прагнуло її серце, – можливість служити потребуючим.
«Діти Божі» – так називали селяни молодих сестер – не мали своїх маєтків
і заробляли на проживання, працюючи на полях.
Хто з місцевих мешканців мав змогу, приносив черницям харчі. На перших
порах отець Ломницький та отець Селецький всіляко підтримували новостворену спільноту,
допомагали опанувати катехизм та біблійну історію. Сестра Йосафата навчала сестер
молитов, церковного співу, рукоділля, пояснювала, як опікуватися хворими, як
дбати про храм та його убранство і ін.
Через три місяці після відкриття монастиря, на празник
Собору арх. Михаїла, у жужельському парафіяльному храмі відбулися облечини
дев'яти кандидаток. Габіти для них власноруч пошила сестра Йосафата. Тоді ж
вона склала і свої перші обіти на три роки: «вправлятися у службі Богові через
убожество, чистоту й послух». Ця подія була дуже зворушливою і радісною для
жителів маленького галицького села.
Перед молодим Згромадженням було поставлено
найнеобхідніші завдання: засновувати захоронки (дитячі садки) для малих
сільських діточок, щоб ті не росли, «як бур'яни в полі»; доглядати у селах
недужих та убогих, прислуговувати їм і готувати до побожної смерті; спільно із
селянами трудитися; читанням у неділі та свята духовних книг виховувати народ
та заохочувати до служіння Богові, давати власний приклад християнських чеснот
і трудолюбивого життя.
Першу захоронку відкрили в Жужелі 15 травня 1893 року в
просторій господарській стодолі, яку було пристосовано до потреб дошкільнят.
Тут сестри навчали дітлахів доброї поведінки, пісень, молитов, віршів, а згодом
– і гри на музичних інструментах. Коли по дітей приходили батьки, сестри
використовували цю нагоду, аби в спілкуванні краще їх пізнати, спільно
молилися, навчали Божим правдам, розраджували.
У неділю і в свята сестра Йосафата збирала молодь села і
навчала церковного співу, розповідала повчальні історії, сповнюючи юні серця
любов'ю до Бога і Пресвятої Богородиці. У травні та червні діти і молодь
збиралися у храмі на молебні. Такі зустрічі ставали дедалі багатолюднішими.
Незабаром священики з сусідніх сіл стали просити про запровадження такої
практики і в них на парохіях.
Сестра Йосафата навчила служебниць шити церковні ризи,
оздоблювати їх гаптуванням, доглядати за ними, а також стежити за чистотою і
порядком у храмі.
Відчувши, що бракує знань з медицини, сестра Йосафата
почала самотужки її освоювати: вивчала трави, збирала їх і виготовляла за
народними рецептами ліки. Своїм досвідом і набутими знаннями ділилася із
сестрами.
Місцеві люди дуже любили молоду настоятельку, називали її
«наша добра Сестра-лікар», адже вона завжди безвідмовно поспішала на допомогу
потребуючим і навчала цього сестер. Коли 1894 року в селі Самолуски на
Тернопільщині поширилися тиф і холера, чотири досвідчені служебниці відважно перебралися
туди, щоб не лише полегшити страждання хворих, а й своєю турботою та любов'ю
свідчити про Христа. Як згадували очевидці, часто монахиням доводилося, окрім
догляду за недужими, і в їхніх нужденних хатах порядкувати: хліба спекти, дітей
нагодувати, білизну випрати, худобу напоїти… Побачили люди жертовну працю
сестер і запросили до себе – започаткувати новий монастирський дім.
Сестра Йосафата докладала значних зусиль, щоб нове
Згромадження вповні реалізувало свою місійну ідею: «Виховувати серце народу і
служити там, де є найбільша потреба». Вже на восьмий рік після заснування – у
1900 році – монаша спільнота налічувала 101 особу. Сестри працювали у 15
осередках Львівської архиєпархії, Станіславівської та Перемишльської єпархій. Настоятелька
дбала про те, аби будь-яку роботу було виконано фахово. Служебниці проходили
навчання зі шкільництва, із догляду за хворими, вивчали рукоділля та кухарство.
Сама ж сестра Йосафата у 1899 році одержала диплом медсестри у державній
медичній школі, а після курсу Червоного Хреста у Львівській державній лікарні –
диплом, який давав право обслуговувати
хворих і поранених.
Коли відкривався новий дім Згромадження, сестра Йосафата
впродовж кількох місяців допомагала облаштовувати в ньому і духовне життя, і
побут, підтримувала сестер молитовно та порадами, разом з ними працювала.
Монахині із глибокою повагою, а селяни із вдячністю відгукувались про доброту і
милосердя настоятельки, про далекоглядність її рішень та підбадьорливу
дотепність, чутливість до чужих потреб. Сама ж сестра Йосафата для вирішення
повсякденних проблем невтомно черпала сили у молитві, яка, як згадували
служебниці, посідала у її житті перше місце.
За десять років з часу виникнення Згромадження ССНДМ за
підтримки священиків здобуло прихильність людей і зросло кількісно. Тож
митрополит Андрей Шептицький, вважаючи, що ця церковна спільнота вже готова до
самоуправління, 26 вересня 1902 року дав розпорядження обрати Головну
настоятельку. Більшістю голосів було обрано сестру Йосафату. Її обов’язком було
стежити за порядком і дисципліною, що, зрештою, вона робила і раніше. Митрополит
Андрей також призначив отця Йосифа Пеленського, ЧСВВ, митрополичим комісаром,
який щороку відвідував усі монастирі служебниць і надавав духовну підтримку.
Проте з різних причин Головна настоятелька та отець Йосиф не зійшлися у
поглядах. Як наслідок – у Згромадженні виникло чимало непорозумінь, про які
сестра Йосафата звітувала митрополитові, а згодом Головна настоятелька зреклася
урядування. У лютому 1904 року митрополит призначив нову Головну настоятельку Згромадження,
але і після цього злагоди у монашій спільноті не було. Митрополичий комісар
отець Пеленський попросив митрополита про своє звільнення з уряду.
… А сестра Йосафата продовжує своє служіння – де
найважче, де найбільша потреба. І все виконує у послуху новій Головній
настоятельці. Хоч у серці сестри Йосафати неспокій: їй, співзасновниці і першій
сестрі Згромадження ССНДМ, прикро бачити у виплеканій нею великій монашій
спільноті незгоди. Вона ж так прагнула святості, єдності і любові у
Згромадженні. А якого нестерпного болю завдало сестрі Йосафаті те, що її не
допущено до довічних обітів, які вперше складали служебниці – ті сестри, яких
вона дбайливо впроваджувала у монаше життя… А через рік її знову немає серед
тих, які готуються до довічних обітів… Але і в таких терпіннях та стражданнях
вона не марнує часу на оплакування своїх випробувань, а далі ревно і в покорі
серця виконує покладені на неї обов’язки. І знову черпає сили в молитві…
1909 року після закінчення урядування Головної
настоятельки митрополичий комісар отець Єронім Малицький, ЧСВВ, скликав Головну
управу для обрання нової очільниці Згромадження. Нею стала сестра Віталія
Макусь, а її заступницею – сестра Йосафата. Однак, щоб стати членом Головної
управи, треба було мати довічні обіти. Отець Єронім особисто просить
митрополита дати дозвіл сестрі Йосафаті скласти ці обіти. І вже наступного
ранку – 11 травня – під час Божественної Літургії перша сестра-служебниця Непорочної Діви Марії
склала довічні обіти. Терпеливо знісши усі кривди, зміцнівши у вірі, сестра
Йосафата нарешті довічно з’єдналася з Богом.
Воєнне лихоліття 1914-1918 років принесло у розмірене
життя Згромадження нові виклики: багатьом сестрам довелося покинути свої
домівки і шукати нові помешкання, бракувало їжі. Але служіння продовжувалось:
сестри піклувалися про осиротілих дітей, доглядали за пораненими у шпиталях.
Уся їхня жертовна праця живилася молитвами до Христа Чоловіколюбця, Матері
Божої, св. Йосифа – до цього постійно закликала сестра Йосафата.
1914 року вона почала відчувати постійний невимовний біль
у крижах, тому була змушена послуговуватися паличкою. Зовні завжди
врівноважена, життєрадісна, з променистим поглядом, сестра Йосафата приховувала
свої фізичні страждання. Хоча вона стала менш активною, проте не переставала
цікавитися життям Згромадження і серцем
завжди була із сестрами-служебницями – як тими, що перебували в Україні, так і
тими, що першими відбули на служіння до Канади у 1902 р., до країн Європи (1905
р.), до Бразилії (1911р.).
Взимку 1919 року сестра Йосафата була вже прикута до
ліжка невиліковною прогресуючою хворобою – туберкульозом кісток. І нові
випробування – болючі медичні процедури без анестезії. Лікарі дивувалися
терпеливості монахині… А вона, практично знерухомлена, радо приймала усіх
сестер, які приходили до неї за порадою, знаходила цікаві повчальні історії для
дітей із сиротинця, які також її відвідували, ще й цілувала кожного з них у
голівку на прощання. Як мама…
Сестра передбачила день свого відходу у вічність: якось
запитала, скільки ще днів до Благовіщення. Почувши у відповідь від служебниць,
що залишилося три тижні, додала: «То я ще маю три тижні терпіти…» Кволе тіло
слабшало з кожним днем, але дух монахині скріплювали молитва і Святі Таїнства.
Сестра Йосафата готувалася до зустрічі з Тим, Кому усе своє життя служила
віддано та щиро.
У ніч празника Благовіщення – 7 квітня 1919 року – у
Кристинополі у сорок дев'ять років, з яких двадцять сім – чернечого, сестра Йосафата
Гордашевська померла з останніми словами на устах: «Ісусе, Маріє, Йосифе…»
Тлінні останки сестри Йосафати в листопаді 1982 року було
перенесено до каплиці в Генеральному домі сестер-служебниць у Римі. Нині мощі
преподобної Йосафати молитовно почитають у Провінційному домі Згромадження
ССНДМ у Львові. Про її заступництво свідчать численні чуда.
Для потребуючих існує «Молитва про заступництво
преподобної Йосафати».
Молитва про заступництво преподобної Йосафати
О
блаженна Йосафато, що жертовно жила своєю посвятою як служебниця Непорочної
Діви Марії, навчи нас, щоб за твоїм прикладом ми уповали тільки на Бога.
Вислухай нашу молитву й благай Пресвяту Тройцю про ласку, яку ми так гаряче
просимо, задля прослави Божої. Амінь. Блаженна Йосафато, молися за нас! Слава
Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.
Підготувала за
матеріалами книги О. Жаровської
«Випробувані,
як золото в горнилі»
Наталія Гавінська
Немає коментарів:
Дописати коментар