четвер, 25 лютого 2016 р.

Дочка Прометея

З дитинства – з посмішкою крізь пекучий біль,
Ще з юності ніколи не здавалась,
Як горда пташка, що зліта у височінь.
Щоби не плакати – сміялась.
Заполонили серце полум’яне
Талант і розум, терпеливість і любов.
Нехай Дочкою Прометея звалась,
Та Українкою була за будь-яких умов.
Ще молода душа, і серце молоде.
Ще й не жила… Та як хотілось жити!
І «Давня казка» нині не нова.
Нетлінне слово пам’ятаємо навіки!


                      Соломія Бурбулевич,
                                                учениця 9 класу Костенівського НВК
                                                         «ЗНЗ І-ІІІ ст. – ДНЗ» ім. Андрія Костирки 



Пам'яті Андрія Костирки

Воїн Світла, Воїн Добра.
Ще з дитинства був скромний і тихий.
Хто б сказав, дивлячись на русявого хлопця,
Що він стане сучасним Героєм…
Дарма що ще юний, та серце хоробре.
Полум'яний  меч досі горить.
Захищав своїм тілом стійким
Побратимів, за них і поліг.
Пам'ятай, Україно, Андрія.
Пам'ятай, Батьківщино, Героя.
Не забудем твій подвиг ніколи,
Подвиг лицаря, воїна, сина,
Подвиг брата, солдата, героя.
Ти боровся за волю країни,
За щасливе життя Батьківщини,
За село своє, за родину –
Ти відстоював честь України.
Ми пишаємося Тобою:
Ти стояв до останнього в бою,
Залишився людиною і на війні,
Не зчерствив юну душу на мертвий «протез»
І не зрадив себе у важкій боротьбі.
До кінця Ти жертовно доніс свій хрест…
У пам'яті народу оживають
Уже відомі й не нові слова:
«Андрій – Герой. Герої не вмирають!
Героям поклоняється земля».

                   Соломія Бурбулевич,
                                                учениця 9 класу Костенівського НВК
                                                         «ЗНЗ І-ІІІ ст. – ДНЗ» ім. Андрія Костирки 


«Христовий скиталець» Олексій Зарицький
  Олексій Зарицький вважав: «Сильна віра в Бога повинна бути світлом, що просвічує дорогу життя, а найвищою мудрістю – страх перед образом Бога». І цю істину священномученик ніс людям.
Він був Божим промінцем віри, надії та любові в «долині темряви», у таборах Сибіру й Казахстану, де гоїв душевні рани і бадьорив дух не тільки рідним українцям, а й росіянам, казахам, полякам, німцям – усім, хто шукав Бога…
Народився Олексій Зарицький 17 жовтня 1912 року в селі Більче Мединицького повіту (нині Миколаївський район) на Львівщині. Батько, дяк парафіяльної церкви Василь Зарицький виховував разом із дружиною Марією у любові та побожності шестеро дітей. Релігійне життя в колі родини вплинуло на юну душу Олексія – він змалечку любив молитву та церковні богослужіння. Готував одяг і взуття звечора, щоб вранці вчасно прийти на Літургію, а після Служби Божої чи не останнім виходив із храму.
У 1922-1931 рр. навчався у Стрийській гімназії, після закінчення якої, відчуваючи безсумнівне священиче покликання, вступив до Львівської Богословської Академії. Серед наставників Олексія були авторитетні, щиро віддані служінню Церкві особистості: викладач філософії, етики і соціології отець Миколай Конрад, викладач догматики отець Андрій Іщак (вони обоє загинули мученицькою смертю 1941 року, а у 2001 р. – проголошені блаженними священномучениками), ректор Львівської Богословської Академії, ісповідник віри – патріарх Йосип Сліпий.
Олексієві ще не було 24 років, як він постановив бути неодруженим священиком. У квітні 1935 року одержав піддияконські та дияконські свячення, а 7 червня того ж року митрополит Андрей Шептицький у соборі св. Юра рукоположив Олексія Зарицького в сан священика. Молодого священнослужителя патріарх Йосип Сліпий характеризував так: «Він відзначався великими чеснотами душі: глибокою побожністю, лагідністю і погідністю духа. Завжди веселий та готовий до праці. Не диво, що вже в часі своїх студій він звертав на себе увагу своїм духовним життям і належав до найкращих духовно вироблених питомців. Як священик, він мав стати духівником Малої Семінарії, одначе задля слабого здоров'я остався в сільській парафії.»
А парафія, в яку отця Олексія призначили сотрудником, була одна із найбільш занедбаних – у селах Стинова Нижня і Стинова Вижня на Стрийщині. Молодого отця здивувало і засмутило те, що дуже мало людей приходило на богослужіння. Він з'ясував причину цього (селяни пристали до протестантської спільноти) і намагався виправити ситуацію: відвідував місця, де збиралися люди, зокрема місцеву «Просвіту», працював з дітьми і молоддю, намагаючись оживити парафіяльне життя. Хоча навіть старенький парох співчував і щиро шкодував молодого сотрудника, все ж отець Олексій не знеохочувався. Він майже два роки трудився на цій парафії, часто роздавав нужденним свої  незначні грошові надходження. Батько соромився убогого вигляду сина-священика і власним коштом узявся справити йому нове взуття і одяг.
Згодом отця Олексія скерували у село Струтин на Золочівщині. Набутий на попередній парафії досвід роботи з громадою молодий душпастир застосовував і в новій церковній спільноті, пожвавлював духовне життя селян. Вони щомісяця приступали до таїнств Покаяння та Пресвятої Євхаристії. Особливу увагу священик традиційно приділяв  дітям і молоді, навіть створив у церкві бібліотечку, бо у сільській хаті-читальні були книги лише для дорослих. Для найменших створив дитячий садочок, де вони вивчали не лише пісні, вірші, танці, але й основи катехизму. Діти, здібні до науки, завдяки клопотанням отця Олексія мали змогу навчатися у «Рідній школі» в Золочеві  і навіть звільнялися від оплати, якщо у сім'ї були матеріальні нестатки.
Парафіян полонили такі риси душпастиря, як мудрість, смиренність, лагідність, скромність, турбота про ближнього. Відповідно до настанов митрополита Андрея Шептицького священикам УГКЦ – дбати не лише про релігійний, духовний і культурний поступ парафіян, а й про добробут громади, – отець Зарицький ініціював зведення Народного дому, а задля покращення рівня життя селян зорганізував кооператив зі збору та переробки молока і налагодив мережу збуту у Львові виготовленого кооперативом масла. Тож люди бачили у своєму священикові і доброго пастиря, і дбайливого господаря, довіряли і горнулися до нього. Один із парафіян згодом згадував про те, як отець Олексій на Йордан ходив зі свяченою водою по селу і в бідних хатинах, де жила вдова чи були маленькі діти, непомітно підкладав під образ гроші, які б потім можна було знайти.
Перший прихід радянської влади зумовив руйнування релігійного, просвітницького та господарського життя парафії – усього, про що так ревно дбав отець Зарицький. У будинок, де парох мешкав, поселили кілька сімей із Росії, які працювали на будівництві нової залізничної колії. Таке сусідство перешкоджало душпастирській праці, адже отцю доводилося збирати дітей у себе вдома або групами за місцем їхнього проживання, тому що проведення уроків релігії у школах заборонили.
А коли настали часи голоду, люди приходили до будинку священика з надією на підтримку – і він зі співчуттям та милосердям ділився з ними тим, що мав.
До жахіть воєнного лихоліття додалися намагання радянської влади знищити Українську Греко-Католицьку Церкву. На настирливі «прохання» і «рекомендації» перейти в лоно Російської Православної Церкви отець Олексій відповідав твердо і однозначно: «Я є в своїй вірі і Церкву не зраджу!». І продовжував душпастирське служіння.
1946 року отець Зарицький переїхав у село Рясна-Руська біля Львова, де перебував під пильним наглядом органів влади. Він уже розумів, що його заарештують, як і багатьох інших священиків УГКЦ після Львівського псевдособору. У передчутті неминучого продовжував, попри заборону уряду, проводити катехизацію дітей. Особливо глибоко переживав трагедії вивезених до Сибіру українських родин. Внутрішньо був готовий до арешту, ще й людей просив бути витривалими у вірі. Його останньою настановою, яка запам’яталася парафіянам, була: «Не зрадьте віри батьків!»
І ось дорогою додому  отця перестріли агенти держбезпеки, сказали, що його заарештовано. У відповідь від священика почули: «Якщо потрібне моє тіло, то стріляйте мене тут, а якщо душа – то її я не віддам».
До рішення суду отець Зарицький перебував у переобладнаному на в’язницю Золочівському замку, де повсякчас заохочував заарештованих до молитви, розказував історію УГКЦ, власним спокоєм намагався розвіяти страх та печаль.  Згодом священика перевели до львівської в’язниці, там він перетерпів нелюдські знущання та голод… 29 травня 1948 року отця Олексія за політичною статтею засуджено до восьми років у виправно-трудових таборах – як голову «Просвіти».
Далі були табори у Мордовії, Кемеровській та Омській областях Росії. Працював муляром, вантажником цегли, штукатуром… Але передусім був священиком, відданим вірі, зовні спокійним, вів з людьми розмови про майбутнє, навчав, як бути добрим християнином.
У суботу 31 грудня 1954 року термін ув’язнення  отця Олексія Зарицького закінчився. Але він не міг залишити вірних без недільної Служби Божої, тому зостався до понеділка…
11 січня 1955 року отець Олексій прибув на заслання в Караганду – повертатися в рідну Україну йому було заборонено. Через рік цю заборону зняли. Але священик вирішив залишитися для продовження  душпастирського служіння. Працюючи сторожем на будівельному майданчику, служив Божественні Літургії на шахтах, у приватних будинках, щоб вимушені переселенці не забули батьківської віри, – і радів відчуттю власної потрібності людям.
Отець Олексій служив не лише вірним східного обряду. Щодня на катехизацію до нього приходили діти різних національностей – поляки, німці, латвійці. Аби духовно послужити їм, отець проводив відправи у латинському обряді. Не раз зустрічався для духовних бесід і з римо-католицькими священиками, також засланими у ці степи. Здійснював місійні поїздки у прилеглі місцевості, де задля безпеки найчастіше проводив богослужіння вночі. Незважаючи на це, кожен приїзд отця Олексія був бажаним і великим святом для вірних.
Навесні 1957 року отець Зарицький відвідав Україну. Зустрівся з єпископом Василем Величковським і одержав доручення розшукати митрополита Йосифа Сліпого. Поїздки рідною, але зрадянщеною Україною краяли серце греко-католицького священика: храми, збудовані дідами і прадідами, належать іншій Церкві, як і багато його колишніх парафіян; активізувався сектантський рух…
Упродовж літа 1957 року отець Олексій жив у Рясній-Польській під Львовом у батьків однієї із монахинь ЧСВВ. Його несподівана поява у місцях колишнього душпастирства, звершувані ним таїнства і богослужіння стали розрадою та вагомою підтримкою для багатьох священиків та монахинь підпільної української Церкви.
Відвідав отець Олексій і свого батька. Гроші, які той дав синові на придбання нового одягу, роздав потребуючим і повернувся до батькової оселі без обновок.
Священик і далі залишався під пильним наглядом міліції, а тому у вересні 1957 року повернувся до Караганди. З рідними і близькими попрощався словами: «До зустрічі в небі!»
Місіонерська діяльність отця Зарицького поширювалася на терени Самари, Уралу, Оренбурга, Казахстану. У Красноярському краї відбулася зустріч із митрополитом Йосифом Сліпим, який призначив отця Олексія адміністратором Казахстану з осідком у Караганді. Відтоді за отцем стежили ще пильніше…
У 1960 році його позбавили прописки, місця офіційної реєстрації, що загрожувало арештом за кримінальною статтею. Від цього моменту у підпільного священика було три можливості: влаштуватися на роботу і припинити душпастирське служіння; за порадою друзів влаштуватися на роботу фіктивно, щоб її виконував хтось інший, і майже без обмежень здійснювати місії; продовжувати своє служіння, незважаючи на небезпеку нового ув’язнення.  Але отець Зарицький не хотів перекладати «свого хреста» на плечі інших і обрав третій варіант – вирішив стати добровільним «Христовим скитальцем», увесь свій час віддавати місійній праці, виконанню душпастирського обов’язку: «Моя праця – це служити в Божому винограднику».
Отець Олексій здолав тисячі кілометрів Сибіру та Казахстану, опікуючись вірними. Служив віддано і безкорисливо, міг цілу добу не їсти і не спати, аби не втрачати часу.
А за ним уже полювали, як за «злочинцем», розклеювали фотографії. Кілька разів «мандрівного апостола» затримувала поліція, але, на щастя, обходилося попередженнями. Сучасники отця згадували, що якось, коли він був під вартою, йому в молитві з’явилася Пресвята Богородиця. Отець попросив Її про звільнення – і вже наступного дня поспішав служити вірним…
9 травня 1962 року в Караганді отця Олексія Зарицького заарештували – біля тієї шахти, де колись діяла українська церква, у якій він служив. Вирок: два роки позбавлення волі за «дармоїдство», а насправді за активну душпастирську діяльність. У таборі священик працював кравцем. І хоча робота ця не була важкою, стан його здоров’я погіршувався: гастрит, гіпертонія. Адже голодним ув’язненим з харчів видавали 150-200 г хліба, 1 г цибулі, по 10 г борошна і круп та в необмеженій кількості …сіль.  Щоденно в таборі помирали 40-50 осіб, узимку тіла померлих скидали в рови, навіть не закопуючи.
Дуже худий і вкрай виснажений, отець Олексій потрапив до в’язничної лікарні у поселенні Долінка. Просив не плакати за ним: «Мати Божа приходила до мене і казала, що невдовзі Вона мене забере».
Помер отець Олексій Зарицький 30 жовтня 1963 року. Очевидці пригадували: коли в сутінках тіло покійного священика везли не кладовище, «похоронну ходу» супроводжувала невідома жінка у незвичному білому вбранні. Коли ж прибули до могили, загадкова жінка в білому зникла…
Із часом, коли кладовище в Долінці мали знести, українці перепоховали останки отця Олексія на кладовищі поселення Тіхоновка, де нині стоїть римо-католицький храм на прославу блаженного Олексія Зарицького. Після виходу УГКЦ із підпілля останки отця Олексія перевезли в Україну, у Рясну-Руську, і поховали на подвір’ї храму, в якому він служив перед арештом.
Нащадкам залишилися мудрі слова невтомного сподвижника віри Христової: «Життя – то велика задача. Воно буває часом химерне. Йде вгору, відтак вниз, відтак знову підноситься. Є одначе засада: ніколи не перениматися життєвими успіхами і не падати на дусі в невдачах.»

Підготувала за матеріалами книги О.Жаровської
                                         «Випробувані, як золото в горнилі»
            Наталія Гавінська